Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія не рахував, скільки разів підряд усе повторював і повторював: та де ж ти? Паморочилося. Витягував шию, вдивлявся у порожню дорогу, що вела до містечка. І раптом упіймав себе на думці: радий. Радий, що Гоцик усе ще не з’являється. Вільний. Ілія — вільний. Ніхто не насміхається, не наказує, що робити. І усі багатства тут. Якщо Гоцик не повернеться, Ілія стане удвічі багатшим.

— І скільки ж мені чекати? — пробурмотів роздратовано.

Сонце уже схилялося до мрій про файні сни. Притишило спеку. Густі тіні розляглися пагорбами і низинами. Підозрілі ворожі звуки заполонили вечір: навколо Ілії на землі, у повітрі зашаруділи-застрекотіли-завили незнайомі комахи, тварини…

— Не повернеться!

Ілія вишкрябався з каміння. Закинув на плечі свій рюкзак, підхопив Гоциків. Посунув до дороги. «От і все! — колотилося серце. — От і все!»

Вийшов на дорогу. Один кінець її впирався у містечко, інший зникав у густих присмерках.

— Прощавай, Гоцику.

Махнув рукою містечку, швидко пішов у протилежний бік, у темряву. На душі — як у неприбраному хліві. Серце ревіло тоскно, як ті корови, що їм вік не виходити з того хліву. Ілія не жадав чути серця, уперто розмірковував уголос:

— За все треба платити, Гоцику! За всі примхи і глупства! За вбивство! За ідіотську забаву — нести покійника чортзна-куди! І хіба то нелогічно, що тебе покараю я? Це — правильно. У тому є вища справедливість і логіка. Однаково ти б розтринькав скарби на дурню. На радість, на коней, жінок… А я… Я усе прорахував. Спочатку — непримітний будиночок з черепичним дахом. А потім уже…

Ілія перечепився через камінь. Зупинився. У густих сутінках почув голос Гоцика.

— А ти бухгалтер…

— Ні! — загорлав так гірко і голосно, що темрява в той же час наповнилася ворожими рухами й звуками.

— Ні, — горлав, як навіжений. — Ненавиджу! Не смій називати мене бухгалтером!

Замовк, озирнувся у бік вогнів містечка, що вже ледь жевріли вдалині.

— Ненавиджу, — прошепотів, пішов на ті вогні.

— Ненавиджу! — повторював знову і знову, приречено крокував до того, від кого так сильно жадав утекти раз і назавжди.

Містечко зітхало уві сні тихим шелестом листя, протягами у відкритих вікнах. Ілія дійшов до невеличкої площі біля мандаринових дерев, зупинився. Навпроти — темні вікна крамнички «Вовна. Сукно». І де Гоцика шукати?

Насторожено пішов до крамнички: між її фасадом і сусіднім будинком — вузький прохід. Заглибився. Бокова стіна крамниці переходила у невисоку кам’яну огорожу, що огинала немалий задній двір, причепурений настільки ретельно, що й при місяці виблискував рівним газоном, лапатими пальмами, зажуреними квітами.

Ілія переліз через огорожу, зазирнув у перше ж прочинене вікно, з якого вітерець вимів білу завіску. То була спальня Ізідори. Ілія причаївся біля вікна, витріщився: усе ніяк не міг роздивитися дівчину — лежала на широкому ліжку майже гола, прикрита тільки короткою напівпрозорою мереживною сорочиною на тонких лямках. Довге чорне волосся — хвилями по подушці. Одна ручка впала з ліжка, пальчиками торкалася підлоги. Час підганяв — шукай Гоцика! Ілія тупцював під вікном, зрушити не міг — ніби без того, щоб торкнутися Ізідориної щоки, надалі усі шляхи тупикові.

«Залізу! Не потривожу. Тільки роздивлюся…» Роззирнувся полохливо — тихо. Уже заніс ногу до підвіконня, та раптом двері у дальньому кінці будинку із рипінням розчахнулися…

Ілія відсахнувся, присів під трояндовий кущ біля Ізідориного віконця, визирнув.

З будинку у двір вийшли двоє чоловіків. В одному із них Ілія впізнав пузатого Ізідориного тата. Вів у глибину двору до столу із лавами під пальмами високого міцного парубка.

Гоцик? Ілія напружив очі. Парубок задьористо хитнув головою, відкидаючи з лоба пасмо довгого русявого волосся.

Ні… Не Гоцик. Чоловіки усілися за стіл під пальмою. Синьйор Санчес дістав з кишені кілька купюр, поклав перед парубком.

— Це аванс, — поспішив заспокоїти співрозмовника, бо парубок спритно ухопив гроші, роздивився із прикрістю, обурено кинув на стіл.

— Дві тисячі євро, синьйоре Санчес! — мовив категорично.

— Побійся Бога, Педро, — роздратувався Санчес. — Хіба то праця — прослідкувати за чужинцем, зателефонувати мені, повідомити, куди саме йде і де той його товариш убогий.

Ілія затрусився від ненависті. «Ненавиджу! Ненавиджу!»

— П’ятсот! — оголосив Ізідорин батько.

— Можу і за сотню погодитися, — відповів нахабний Педро. — Бо ж усі бачили: той чужинець до біса багатств вам приніс…