Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Брате! Не йди! — побіг за Гоциком. — Не хочу лишатися один. Давай я з тобою? Скарби тут закопаємо. Під деревом. Примітне місце.

— Якщо не повернеться один, то краще, ніж коли загинуть двоє, — сказав Гоцик.

Учепився у ноші, потяг до містечка. Ілія стояв посеред дороги, дивився Гоцикові услід, ковтав сльози.

— Гоцику! — гукнув. — Я люблю тебе, брате!

— Блін, задрав ти мене зі своєю любов’ю, — відповів Гоцик.

Ілія знітився, зітхнув. Тупцював під сонцем посеред дороги, ніби то ганьба — під дерева бігти, коли брат мордується.

— Гоцику! — закричав раптом щосили. — А скільки чекати на тебе? День? Два? Тиждень?

Гоцик не відповів. Далеченько вже відійшов.

Ізідора оголосила татові бойкот. Мовчки поралася в крамниці, а як сієста розганяла всіх у пошуках прохолоди і крамничка зачинялася до вечора, бігла до фонтану на площі, аби всім своїм видом показати: тато ще ой як пошкодує, що зганьбив її перед городянами…

Того дня спека навіть воду у фонтані зробила окропом. Ізідора занурила у воду ніжки, посиділа хвилину-другу і вже хотіла було гайнути до подруги супроти татової волі, та раптом увагу її привернула чимала юрба, що рухалася до площі.

Попереду юрби важко сунув високий, уже знайомий Ізідорі кремезний хлопець. Волік за собою щось схоже на старовинні зимові сани. Обабіч нього кружляв місцевий люд, і лиця у всіх сповнені відразою і жахом. Хлопець не зважав. Тягнув ноші.

Ізідора витягнула шийку: що за забава? Незнайомець крокував до Ізідори.

За хвилину зупинився навпроти неї. Юрба завмерла. З крамнички визирнув синьйор Санчес.

Гоцик глянув на Ізідору.

— Це твій пастух, — сказав, указав на ноші.

Ізідора завмерла. Знизала плечима.

— Що він говорить? — запитала у простір.

Юрба захвилювалася, розділилася навпіл — до фонтану швидко йшов синьйор Санчес.

— Що тут відбувається?! — гукнув сердито.

Гоцик підійшов до нош, зняв здоровезний зів’ялий листок лопуха, що ним було прикрите лице Сантьяго.

— Це твій пастух, — повторив утомлено.

Юрба відсахнулася, Ізідора притисла ручки до грудей, завмерла.

— Нічого не розумію.

До Гоцика підскочив підліток рочків чотирнадцяти.

— Інгліш?

— Ну, так… — скривився Гоцик. Подумав. — Ні! Краще я по-вашому.

Підійшов до Ізідори. Указав на Сантьяго.

— Це. Твій… мужчина. Якого ти чекала, — старанно підбирав слова. — Пастух. Загинув. На нього напали… Ми з братом знайшли його. Він помирав. Просив передати тобі, що любить… Корасон. Розумієш? Відпускає! Будь щасливою. А ще передав тобі…

Ізідора, синьйор Санчес, юрба зацікавлено вслухувалися.

— Ізідоро! То твій пастух?! — гукнула із натовпу якась із жінок.

— Це він, Ізідоро?

— Мовчіть! — гаркнув Санчес на всю площу. Вказав на Гоцика. — Це вбивця! Хапайте його!

— Зачекайте! — Ізідора подолала страх, обережно пішла до нош.

Юрба завмерла. Ізідора нахилилася до нош, різко відсахнулася. Усміхнулася.

— Але… то не він, — із полегшенням сказала Гоцикові.

— Що? — Гоцик не чув свого голосу.

— Люди! То не він! — гукнула Ізідора у натовп.

Синьйор Санчес підійшов до Гоцика впритул.

— Хто ти?! — просичав.

— Ніхто. Виконую останню волю покійного, — сказав Гоцик. — Він передав слова… для коханої. І ось це.

Дістав з торби згорток. Поклав на розпечену сонцем кам’яницю. Розгорнув. Юрба зойкнула.

— Свята Діво Маріє! Багатства!

— Золото!

— Каміння дорогоцінне!

Синьйор Санчес завмер, затулив рота рукою, але очі… Його очі їли золото. Ізідора насупилася, відступила назад, але її очі… Перебирали ясні камінці, ковзали по старовинних монетах.

Батько діяв без вагань. Обійняв Ізідору, силоміць повів до нош.

— Ізідоро! Дівчинко моя! Таке горе! Ти так чекала цього пастуха…

Ізідора із подивом зиркнула на батька.

— Ти… пробачив мені? І не вимагатимеш, аби я виходила заміж…

— Дитино моя! То я маю просити у тебе пробачення. Кохання… Сам був молодим. Як же любив тебе цей пастух, якщо і у смертний час думав тільки про тебе.

Ізідора притулилася до батька, прошепотіла йому на вухо:

— Це не він, тату.

— Смерть не прикрашає, дитино, — Санчес не здавався. — Це він, ніяких сумнівів. Я пам’ятаю його. Він продавав мені вовну, ти розмовляла із ним, і твої очі сяяли. Якби він міг зараз відкрити очі, ти б упізнала його.

— Ти пам’ятаєш його? — Ізідора уже вагалася.

— От бачиш, люба! І ти згадала! Тільки не плач, доню! Я втомився від проблем, горя і сліз. Ти вийдеш заміж тільки за коханого, — кинув ціпкий погляд на скарб, додав: — Тепер ми можемо собі це дозволити.