— Не знаю… Обіцяв віддати десяту частину циганці. Повернутися до Фатіми. Вона чекає…
— Покинув кохану заради золота? Геть у злиднях жив?
— Ні. Я був багатим. А поряд — та кохана і єдина, заради якої можна пожертвувати життям. Але ті голоси… Вони не давали спокою, увесь час вимагали, щоб я пройшов свій шлях до кінця.
— Ти йолоп! — Ілія відчував себе мудрим і сильним. — Хіба чужі вуста можуть знати, куди веде твій шлях?! Хто змусив тебе віддати все і покинути кохану? І заради чого? Заради золота? Воно було у тебе, але ти віддав його. Задля чого?! Щоб отримати інше золото?!
Замовк, насупився.
— Ні, не дарма ми тут з’явилися, — мовив. — Хтось же повинен тебе покарати. Протринькав час і життя.
Сантьяго приголомшено глянув на Ілію. Обхопив голову руками, опустився на гірку свіжої землі.
Гоцик роздратовано насупився: може, досить балачок?
— Чого він побивається?! — спитав. — Через скарб?
— Журиться, що втратив кохану. І час.
— А якщо я дам йому трохи… зі скрині… Його туга зменшиться?
— Не маю сумніву, — бадьоро відповів Ілія.
Завмер: чорти забирай! Посеред напівзруйнованої церкви стояла Гоцикова скриня. І крапка! Гоцик уже розпоряджався нею.
Підійшов до скрині, поманив Сантьяго. Указав на скарб.
— Бери!
Сантьяго зрозумів. Злодійкувато косував на мандрівників, сунув до скрині. Загріб у жменю камінців, закинув у торбу.
— Матір Божа! — не витримав Ілія, ухопив Гоцика за руку. — Що ти робиш, брате?! Навіщо? Ми так довго йшли! Ми страждали…
— Цікаво, коли він зупиниться, — недобре усміхнувся Гоцик.
— Ти зупини його. Чи я…
Ілія ухопив Сантьяго за руку.
— Досить! — вигукнув гарячково. — Однаково не знаєш, що з тим робити!
Сантьяго смикнувся.
— Я… встиг подумати. Почну спочатку. Куплю овець.
В ошелешеного Ілії відвалилася щелепа.
— Він хворий! — сказав Гоцикові.
— Чому? — зацікавлено запитав Гоцик.
— Він… завжди мріяв подорожувати. Свого часу навіть покинув заради того навчання у семінарії, купив собі отару овець, валандався із ними цією… Андалусією…
— Так він пастух?! — напружився Гоцик.
Підійшов до Сантьяго, ухопив за грудки.
— Ти пастух? — обернувся до Ілії. — Брате! Запитай! Чи не його часом дівчина чекає… Ізідора.
— Ізідора? — Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. — Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.
— Та знаємо! — буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. — Це він. Його вона… чекає.
Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.
— Повернися до неї, — наказав.
— Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.
— Ні, ні! — Сантьяго кумедно крутив башкою.
Гоцик насупився.
— Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.
— Нізащо! Я кохаю Фатіму… — вигукнув Сантьяго.
Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.
— Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!
Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.
Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.
— Гоцику… Ти убив його.
— Ні, він вдарився об скриню, — твердо відповів Гоцик.
Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.
— Дай свій рушник! — наказав Ілії.
Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.
— Зійде, — буркнув. Поклав поряд із рушниками.
— Гоцику… Що ти робиш? — Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.
— Ділю усе… Мені. Тобі…
— Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!
— Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!
— Брате… — Ілія перестав помічати мертвого пастуха. — Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?.. Пастух… Він же мертвий!
— Ізідорі віднесемо.
— Що?! — Ілії здалося, не розчув. Як це — Ізідорі? Якого біса?!
Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.
— Чуєш? Зроби щось із бідахою, — кивнув на пастуха. — Очі закрий, струси пилюку з одягу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу