Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Не знаю… Обіцяв віддати десяту частину циганці. Повернутися до Фатіми. Вона чекає…

— Покинув кохану заради золота? Геть у злиднях жив?

— Ні. Я був багатим. А поряд — та кохана і єдина, заради якої можна пожертвувати життям. Але ті голоси… Вони не давали спокою, увесь час вимагали, щоб я пройшов свій шлях до кінця.

— Ти йолоп! — Ілія відчував себе мудрим і сильним. — Хіба чужі вуста можуть знати, куди веде твій шлях?! Хто змусив тебе віддати все і покинути кохану? І заради чого? Заради золота? Воно було у тебе, але ти віддав його. Задля чого?! Щоб отримати інше золото?!

Замовк, насупився.

— Ні, не дарма ми тут з’явилися, — мовив. — Хтось же повинен тебе покарати. Протринькав час і життя.

Сантьяго приголомшено глянув на Ілію. Обхопив голову руками, опустився на гірку свіжої землі.

Гоцик роздратовано насупився: може, досить балачок?

— Чого він побивається?! — спитав. — Через скарб?

— Журиться, що втратив кохану. І час.

— А якщо я дам йому трохи… зі скрині… Його туга зменшиться?

— Не маю сумніву, — бадьоро відповів Ілія.

Завмер: чорти забирай! Посеред напівзруйнованої церкви стояла Гоцикова скриня. І крапка! Гоцик уже розпоряджався нею.

Підійшов до скрині, поманив Сантьяго. Указав на скарб.

— Бери!

Сантьяго зрозумів. Злодійкувато косував на мандрівників, сунув до скрині. Загріб у жменю камінців, закинув у торбу.

— Матір Божа! — не витримав Ілія, ухопив Гоцика за руку. — Що ти робиш, брате?! Навіщо? Ми так довго йшли! Ми страждали…

— Цікаво, коли він зупиниться, — недобре усміхнувся Гоцик.

— Ти зупини його. Чи я…

Ілія ухопив Сантьяго за руку.

— Досить! — вигукнув гарячково. — Однаково не знаєш, що з тим робити!

Сантьяго смикнувся.

— Я… встиг подумати. Почну спочатку. Куплю овець.

В ошелешеного Ілії відвалилася щелепа.

— Він хворий! — сказав Гоцикові.

— Чому? — зацікавлено запитав Гоцик.

— Він… завжди мріяв подорожувати. Свого часу навіть покинув заради того навчання у семінарії, купив собі отару овець, валандався із ними цією… Андалусією…

— Так він пастух?! — напружився Гоцик.

Підійшов до Сантьяго, ухопив за грудки.

— Ти пастух? — обернувся до Ілії. — Брате! Запитай! Чи не його часом дівчина чекає… Ізідора.

— Ізідора? — Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. — Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.

— Та знаємо! — буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. — Це він. Його вона… чекає.

Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.

— Повернися до неї, — наказав.

— Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.

— Ні, ні! — Сантьяго кумедно крутив башкою.

Гоцик насупився.

— Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.

— Нізащо! Я кохаю Фатіму… — вигукнув Сантьяго.

Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.

— Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!

Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.

Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.

— Гоцику… Ти убив його.

— Ні, він вдарився об скриню, — твердо відповів Гоцик.

Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.

— Дай свій рушник! — наказав Ілії.

Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.

— Зійде, — буркнув. Поклав поряд із рушниками.

— Гоцику… Що ти робиш? — Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.

— Ділю усе… Мені. Тобі…

— Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!

— Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!

— Брате… — Ілія перестав помічати мертвого пастуха. — Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?.. Пастух… Він же мертвий!

— Ізідорі віднесемо.

— Що?! — Ілії здалося, не розчув. Як це — Ізідорі? Якого біса?!

Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.

— Чуєш? Зроби щось із бідахою, — кивнув на пастуха. — Очі закрий, струси пилюку з одягу.