— Привіт, чувак… — прошепотів недобре.
Штовхонув Ілію.
— Брате… — сказав. — Недарма крука з’їли. Сили згодяться…
— Навіщо? — запитав ошелешений Ілія.
Гоцик кивнув у бік шляху. Ілія підняв голову і ледь не зомлів. Порожнім шляхом до напівзруйнованої церкви важко йшов утомлений хлопець.
— Господи, Господи… — Ілія заметушився, засмикався, припав до Гоцика. — Брате, Господи… Так, так! Що робити? Побігли туди? А? Гоцику! Не мовчи.
— Замовкни! — хижо наказав Гоцик, хоч і не було у тому сенсу, — хлопець був ще далеко.
Ілія упав між двома великими брилами, завмер. Гоцик причаївся поряд.
— І щоб не рипався, — прошепотів Ілії. — Не вистачало ще, щоб ти усе зіпсував.
— Мовчу, мовчу… — Ілія не відривав погляду від незнайомого хлопця.
Той ішов хоч і втомлено, та впевнено, як людина, що бувала тут не раз.
— Що робити? Що нам робити?! — Ілію прорвало. Затуляв собі рота долонею, та де там вмовчати. — Гоцику…
Незнайомець уже підходив до руїн. Ось досяг провалля, на місці якого колись були важкі двері. Зник у порожнині покинутої церкви.
— Де він? Де? — Ілія підхопився, витягнув шию.
Гоцик смикнув Ілію до себе, затулив йому рота важкою долонею.
— Мовиш хоч слово — уб’ю, — пообіцяв холодно.
Відпустив Ілію.
— За мною йди. Та тільки тихо…
Гоцик присів, крадучись, посунув до розлогих кущів біля церкви. Ілія закусив губу, прибився до землі, поплазував за Гоциком.
Засіли у кущах: видно геть усе, що відбувається всередині церкви.
Незнайомець не поспішав. Наче точно знав — оце його місце і ціль, до часу тут ніхто і нізащо не з’явиться. Ось дістав невеличку лопату, пішов до сикомора, та раптом зупинився, задумався. Усміхнувся, відклав лопату, дістав з торбини пляшку вина. Відпив, улігся під сикомор і… заснув.
— Твою наліво! — здивувався Гоцик, ляснув себе по животу — під кущем жила колонія мурах: аж ніяк не зраділи несподіваним гостям.
Незнайомець прокинувся наступного дня, коли сонце уже височенько піднялося. Відшукав лопату, взявся копати під коренями сикомора. За півгодини лопата дзенькнула, наштовхнулася на щось тверде. Хлопець кинув лопату, нахилився до ями — руками відкидав землю. Врешті покінчив і з цим. Опустив руку в яму, щосили потягнув до себе невеличку важку скриню. Поставив її на траву, упав на траву поряд, змахнув з чола піт.
У кущі Ілія схопився за серце… Гоцик примружив очі, затаїв подих.
Хлопець обтрусив з долонь землю, ще й витер їх об штани, покрутив замок скрині. Замок брязнув, повис грушею. Хлопець усміхнувся і відкрив віко скрині. Засяяли дорогоцінні камінці, жовтими площинами заявляли про себе старовинні золоті монети.
— Я йду до тебе, Фатіма… — весело гукнув хлопець.
— Йду? — закричав Ілія.
— Зачекаєш, — буркнув Гоцик.
Одним стрибком подолав відстань між кущем і проваллям, на місці якого колись були двері храму. Сам став дверима, заступив вихід. Позаду біг Ілія, захлинався: Матір Божа, Матір Божа…
Незнайомець закляк — у пащі провалля, як два привиди, стояли двійко збуджених, обірваних людей. Вони були молодими. Може, одних із ним літ. Перший — високий, міцний — іронічно усміхався. Другий — невисокий, худий із чорними пронизливими очима — метушливо і панічно жестикулював руками, ніби у німому кіно.
— Гоцику… Я… Я домовлюся… Спілкування… можна виграти.
— Давай! — наказав Гоцик.
Ілія зробив до хлопця крок. Той заступив скриню, ухопився за лопату.
— Я — Ілія… — Ілія усміхнувся якомога ширше.
— Сантьяго, — спустошено прошепотів хлопець.
— А це Гоцик, — Ілія вказав на Гоцика.
Сантьяго кивнув, та погляд його ковзав порожніми руїнами, наче шукав і кликав когось. І стільки чорної туги тьмяніло в його очах.
Ілія аж рота роззявив: Матір Божа! Невже це дійсно той наївний ідіот з книжки Коельо?! Розреготався:
— Сподіваєшся побачити тут ще когось? Пусте! Сюди ніхто не прийде! Ми з братом достатньо вивчили це місце. Тут живуть тільки круки.
Ілія підхопив камінець, жбурнув під купол — у відповідь чорні птахи сердито залопотіли крилами. Вони теж достатньо вивчили звички цих двох голодних обірваних людей, щоб ставитися до них легковажно.
— Всесвіт… — прошепотів Сантьяго. — Він казав: якщо дуже сильно чогось забажати, допоможе Всесвіт…
Ілія пожвавішав, завівся.
— Чого ж ти так сильно жадав?
— Знайти скарб…
— Усе без обману. Ти знайшов.
— Але ви… Ви відберете його.
— А треба було чітко формулювати бажання. Навіщо тобі скарби? Що зробиш?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу