Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Їсти хочеться, — відповідав похмуро. Озирався у бік містечка. — Ти краще до людей збігай. Хавки купи.

— Я? Ні! — Ілія лякався, повертався до спостереження. І хоч шлунок викручувало — спасу нема, від церкви відриватися не збирався.

Прикривав маківку здоровезний листом незнайомої, схожої на лопух рослини, торкався пальцями обпечених плечей. Голод виснажував, та більше допікало невблаганне південне сонце. Від спеки і задухи паморочилося, перед очима прозорими хвилями коливалося повітря, і тільки рятівні ночі берегли залишки сил, дозволяли непомітними тінями дістатися потічка неподалік містечка, набрати води.

Та скільки ж чекати?!

На п’ятий день Гоцик виматюкався, дістав з рюкзака сухарі і сало.

— Все! Час Х! Не поїмо — звалимося.

Ілія проковтнув сало, заліз під камінь.

— Ти ж… розбудиш мене, якщо раптом… — нагадав Гоцикові, бо до вереску боявся, що Гоцик сам зустріне пастуха, який, якщо вірити Іліїним снам, мав би таки з’явитися у церкві.

— Дрихни! — відповів той, уп’явся очима у церкву. Того дня від полудня до вечора — його черга варту нести.

Порядок чергування запропонував Гоцик.

— Зранку до обіду — я, після обіду до вечора — ти! З вечора до півночі — я, з півночі до ранку — ти, — сказав.

Заперечити нема чого. Та Ілії такий розподіл здався вкрай несправедливим.

— Ні! — затявся. — Зранку — я, а ти після обіду!

Гоцик знизав плечима — бери! Ілія мучився під каменем, лежав-крутився, ніяк не заснути від спеки. Уже й сам не розумів: чи виграв, чи знову програв!

Однієї ночі після півночі, коли Гоцик розштовхав Ілію — вставай, твоя черга церкву пильнувати, сам звалився і захропів — Ілія підкрався до Гоцикового рюкзака, дістав шкатулку… Аж схлипнув. Прости, матусю. Перебрав цяцьки — все на місці. Слава Богу. Обережно повернув шкатулку до Гоцикового рюкзака. Хотів уже було тугіше затягнути мотузку, та не втерпів — всунув руку всередину. Де золото? Де?

Важкий брусок лежав на самому дні. Ілія дістав його, зважив на долоні. Роззирнувся полохливо. Може… ну їх, ті скарби?! Маячня ж. До скону тут сидітимуть, Гоцик врешті розгнівається до божевілля, трусоне Ілію раз і той усе за хвилину викладе: про сон, книжку… І непересічну власну інтуїцію.

Ох, підведе! А зараз — шанс же! Ілія ж місяцями мріяв, аби Гоцик заснув без задніх ніг. Вхопити шкатулку, золото і дременути…

Зиркнув на Гоцика: брат?.. Зітхнув: не зможе вдруге курвом почуватися…

— Ще трохи потерплю, — вирішив.

На сьомий день не втерпів Гоцик. Підвівся і пішов до церкви.

— Ти куди?! — Ілія перелякався, побіг за Гоциком.

— Подивлюся… Може, там уже сто людей усе перекопали. Вночі… Чи вдень, коли ти чергував, — буркнув роздратовано.

Круків налякала несподівана поява в руїнах двох збуджених нервових парубків. Кружляли, репетували.

— А пішли ви…

Гоцик схилився до землі навколо сикомора, всміхнувся задьористо.

— Що, що? — Ілія мацав землю долонями. — Ні! Нікого не було…

— Цілина, — мовив Гоцик, швидко пішов з церкви. — Доганяй… Ще наштовхнемося на власника.

— Ні, ні, нам треба, аби він нас не помітив спочатку.

— І щоб ми його не пропустили! — нагадав Гоцик.

— Не пропустимо, — сказав Ілія без упевненості.

Той день від ранку ніяк не скидався на інші звичайні. Упевнилися, що у церкві ніхто не копав, прикінчили сало і раптом побачили величезного, як курка, крука. Сидів поміж кущів, не злітав. Гоцик ухопив каменюку, прицілився… Як жбурне у крука.

— Матір Божа! — перелякався Ілія. — Навіщо ти вбив пташку?!

— Їсти хочу, — сказав Гоцик, підхопив мертвого крука. — Ти курку коли-небудь обскубував?

— Я… перепілок раніше їв. Хлопчиків… — Ілію нудило.

Гоцик розсміявся. Відрубав сокиркою крукову голову, обідрав пір’я разом зі шкірою, розвів вогнище.

— Що ж ти так смердиш, падло, — сказав безголовому крукові.

Тримав його на гілці над полум’ям, сходив потом. З небес — сонце, від вогнища — пекло.

— Чого не зробиш заради хавки, — рипів зубами.

Та жорстке вонюче м’ясо без вагань зідрав з кісток. Ілія погодився скуштувати ніжку. Гриз-гриз…

— Ні… Краще посплю… — упав і вирубався.

Гоцик колупався у зубах тонкою кісточкою, дивився на пусту дорогу.

— І я поспав би… — раптом вирішив. Ну не могло ж такого бути, аби у цю післяобідню пору, саме цього дня незнайомий хлоп, на якого вони чекали майже тиждень, несподівано з’явиться на дорозі.

Позіхнув. Зиркнув на дорогу. Напружився… Примружив очі, схилив голову набік, усміхнувся.