Не витримав. Відсторонив Ізідору, жваво присів біля розгорнутого рушника. Обережно загортав.
— Я забираю це! — гукнув Гоцикові. — Ти ж бачив! Ізідора упізнала його.
Гоцик байдуже спостерігав за метушнею. Усміхнувся холодно.
— Поховай його! — сказав.
Синьйор Санчес закивав, побіг до крамниці. Ізідора розгублено глянула на мертвого пастуха, на Гоцика. Підійшла ближче.
— Що він просив передати мені?
— Що ти вільна. Що можеш знову любити.
Ізідора подалася до Гоцика.
— Так це… він? — прошепотіла приголомшено.
— Тобі видніше, — спустошено відказав Гоцик.
Від крамнички до фонтану, між іншим, уже поспішали робітники, яким синьйор Санчес наказав прибрати мертве тіло. Підхопили ноші, понесли бідаху Сантьяго у бік невеличкої церкви з гострим шпилем. Юрба слідом.
Дівчина проводила ноші поглядом, насупилася погордливо.
— Я ніколи не любила того пастуха, що він інколи заходив до нашої крамнички. Ми просто розмовляли, сміялися. Але тато задумав віддати мене за старого банкіра Мануеля… І я сказала, що не піду, бо кохаю пастуха…
— Дарма збрехала, — мовив Гоцик. — Він би жив…
Ізідора з прикрістю стиснула кулачки, подалася ближче до Гоцика.
— Але… то не він, — сказала упевнено.
Гоцик відчув — все, більше не встоїть і миті. Опустився на край кам’яного фонтану. Хлюпнув у лице водою.
— Ти втомився… — почув голос Ізідори. — Пішли зі мною.
Ізідора простягнула руку, торкнулася Гоцикової щоки. Він примружив очі, схилив голову до плеча, глянув на неї — дівчина захвилювалася, здивовано насупила брівки…
— Ходімо! — повторила із викликом.
Гоцик сунув за Ізідорою до крамнички із файною вивіскою «Вовна. Сукно», до нестями хотілося спати. І її… Оцю дівчину. Оцінив висоту сонця над горизонтом — почервоніло, кляте, від сорому, бо пекло увесь день нещадно, потяглося до гір. «Спати…» — визначив найбільш реалістичну перспективу.
Прохолодна вода, м’який рушник, біле простирадло на ліжку з викуваними янголятами на бильцях. Гоцик упав на постіль. Заплющив очі. Зморене тіло розімліло, мізки не відрубалися — ніяк не засинав.
Місяць заколивався над містечком, коли двері тихо рипнули, до кімнати, де спав Гоцик, навшпиньках увійшов невгамовний від жадібності синьйор Санчес. Донька рухалася за ним.
— Нащо ти йдеш сюди? Пробудиш… — почув Гоцик тихий голос Ізідори.
— Ні! Міцно спить… — відшепотів синьйор Санчес.
Підійшов до стільця, на якому висів одяг гостя, взявся обмацувати.
— Що ти робиш, тату?
— Не може людина принести стільки багатств і не лишити собі хоч одну монету.
— От і хай та монета лишиться йому, — сказала Ізідора.
— Як ти не розумієш, доню! Це ж твоє золото! Якщо він лишив собі монету, то вкрав її у тебе. У бідної дівчини. Який сором.
Синьйор Санчес зітхнув із прикрістю — у кишенях Гоцика знайшов тільки хлібні крихти і дрібні євроценти. Присів, підхопив Гоциків черевик — і там порожньо.
— Певно, сховав десь, — прошепотів. — Точно знаю. Їх же двійко з тебе… збиткувалися. Де другий? Знаю, знаю… Золото вартує.
— Яке золото? — Ізідора стояла біля ліжка, із хвилюванням роздивлялася наге міцне тіло гостя. Вона й учепилася за батьком услід, бо так сильно зажадала побачити Гоцика.
Синьйор Санчес не помітив доччиного хвилювання.
— Твоє… наше золото, люба. Треба за ним прослідкувати. Ох, нечисте діло.
Голоси розтанули у тиші. Рипнули двері. Гоцик розплющив очі. «Хоч би не заснути», — подумав. Хотів було залишити ліжко в той же час. Та тіло противилося. Ще мить… Ще тільки мить. І до Ілії…
Ніколи за все життя Ілію не охоплював такий моторошний відчайдушний жах. Гоцик зі скорботними ношами тільки зник з поля зору, як Ілії до вереску сильно захотілося наздогнати його. Матір Божа! Ну, навіщо залишився тут один? Із купою багатств! Зараз же… Прямо зараз біля затишних дерев з’являться дужі хижі люди, поріжуть Ілію на шматки, та то не головне… Заберуть скарби!
Кинувся до дерев, підхопив рюкзаки. Роззирався перелякано. Куди? Геть з-під дерев. Певно, у містечку Гоцика вже зустріли ворожо, кинули у чорний підвал, мордують: де скарби? А Гоцик… Він же божевільний! Він же не стане ризикувати життям заради золота. Скаже: біжіть під дерева, хлопці! Там чекає Ілія… А у двох рюкзаках…
Матір Божа! Дременув з-під дерев під пекельне сонце. Добіг до розкиданого пагорбом каміння, зміюкою прослизнув поміж ним, причаївся. Звідси і дорогу видно, і не знайдуть…
— Та де ж ти, Гоцику?!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу