Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Хлопці перезиралися. Отака біда! Зрозуміли з першої зустрічі: Ізідора робитиме тільки те, що зажадає. А з них — кого? Дівчина уже гріла тарелі, уже салати й печеня перекочували з мисок до глибоких порцелянових блюд. Уже пообідали, подерлися на високу вежу спостерігати за помираючим сонцем, а у повітрі не згасало напруження. Кого з них?

Ізідора першою рушила обирати собі кімнату. Легким пір’ячком злетіла на другий поверх, перехилилася, гукнула хлопцям:

— Хочете знати, де я спатиму?

Ілія почервонів. У кожному слові Ізідори, кожному жесті й русі — провокація. Та поспішав за Гоциком услід. Довгий коридор — купа дверей ліворуч і праворуч.

— Майже так, як ти хотів, Іліє, — сказав Гоцик. — Рахуй! Тут точно сорок кімнат.

На другому поверсі Ілія нарахував лише шість. Заглядали у кожну по черзі. Першою виявилася бібліотека — полиці до стелі, елегантний письмовий стіл, вибагливе крісло і канапа. У другій, певно, колись розміщалися діти, бо тут стояли два одномісних ліжка з веселими печворковими ковдрами. А от третю, сусідню із дитячою, велику і розкішну, прикрашало вибагливе венеційське дзеркало у золоченій рамі, витончена консоль під ним, безголовий манекен, що на нього можна накинути власний одяг, як не схочеться у шафу вішати. І сама шафа з різьбленими вставками. І нереально велике ліжко під невагомим напівпрозорим балдахіном.

Ізідора закружляла кімнатою.

— Моє… Це моє місце. Звідси видно море. І можна не боятися відчиняти вікна навстіж. Я просто опущу завіси балдахіну — і жодна настирна огидна набридлива комашка не посміє торкнутися мене.

Провокація! Ілія посунув з кімнати.

— Іліє! Ти куди? — гукнула Ізідора.

— Треба й нам собі місце знайти, — відповів. — Не хочеш узнати… де я спатиму?

— Ні, — легковажно відмахнулася Ізідора. Крутилася перед дзеркалом, роздивлялася себе.

— Я хочу, — сказав Гоцик.

На другому поверсі залишалися ще три недосліджені кімнати. Одна задихалася від купи старого мотлоху, що хазяї позносили його сюди з усіх інших приміщень. Друга — чистенька, причепурена — нагадувала дамський будуар чи музичний салон: біля квадратного вікна викривляв рівні кути рояль, навпроти розмістилися крісла й дивани. А третя являла собою розкішну ванну кімнату: замість звичної ванни — величезна дубова бочка, більше схожа на міні-басейн. Унітази, біде, рушники на поличках, душова кабінка, масажне крісло і т. ін. — то якраз було у нагоді, та вражала бочка.

— Недарма коньяк у дубових діжах настоюють. І капусту з яблуками квасять, — зрадів Гоцик. — Покиснеш у такій бочці — новим вийдеш. Я перший миюся!

— А як же кімната? — нагадав Ілія. Додав із підозрою: — Де спатимеш?

— А на першому поверсі. На шкурі біля каміна, — Гоцик уже вмикав воду, скидав штани.

— Спальні приміщення на другому.

— Начхати! Третій поверх не хочеш перевірити?

— Ні…

Гоцик розсміявся.

— А я тобі казав: нащо стільки кімнат? І не дійдеш до них.

— Я, певно, поряд з Ізідорою… — почервонів.

Гоцик скривився уїдливо.

— То рухай у свій кут! Чи спостерігатимеш, як я дупу митиму?

Ілія скосив очі на годинник: пів на одинадцяту. Закляк.

— Давай… трохи змінимо договір, — прошепотів.

— Ну?

— Зачекай… Хоч до другої ночі. Бо ми… Ми, може, й не повкладаємося до півночі.

Дзинь-дзинь-дзинь! Годинник у бібліотеці тихим дзвоном сповіщає — північ. У звичайну ніч його не почув би і той, хто заснув над книжками, та нині звук долинає до вітальні з каміном на першому поверсі.

Тут, на широкому столі, — три келихи з червоним вином. Ізідора мовчить. Ізідора дивиться у вікно, за яким б’є море. Хлопці сидять навпроти неї: вона — їхнє море. Ілія без кінця кліпає повіками — ніяк не в силах угамувати хвилювання. Гоцик уперто розглядає прозоре скло келиха.

І врешті не витримує. З шумом відсуває стілець. Іде вітальнею.

— Не знаю, як ви… А я хочу спати. Вимітайтеся!

Гоцик підсуває до каміна рябу коров’ячу шкуру, кидає на неї подушку з дивана.

— Брате! І ти, сестро. Добраніч…

Ізідора гордо зсуває брівки, підводиться. Із викликом дивиться на Гоцика.

— Ти… спатимеш тут?

— Ти ж не проти?

— Ні!

Ізідора зривається, черкає пальцями по бокалу — брязь! Й не озирається. Швидко йде до сходів.

— Ізідоро! Зачекай, — Ілія ледь зводиться на ноги, суне за дівчиною услід. — Моя кімната теж… на другому поверсі.

Піднімаються широкими сходами — пліч-о-пліч. Ілія кліпає повіками, та тепер не від хвилювання, — сльози рвуться литися з очей. Зараз! От прямо зараз…