Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

— Мужчина кохану у свій дім веде, — вигукнула голосно. — А дарують їх… шльондрам!

Гоцик усміхнувся уїдливо.

— Ну… То, може, у вас так… А у наших краях…

Ілія кашлянув.

— Я куплю цей дім. Він мій, — закліпав повіками, проковтнув відчай, поклав долоню на Ізідорину ручку. — Залишайся у ньому господинею, Ізідоро… Ти ж… любиш мене? І я…

Ізідора відсахнулася, обернулася до Гоцика, глянула на нього із викликом.

— Не йди! — наказала.

— Мушу.

— Не йди! — підвелася, тупнула ніжкою.

Гоцик знизав плечима.

— Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії — пил для льотчика.

Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну — уламки фаянсу по всій підлозі.

Побігла до сходів — по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.

— Завтра поговоримо! — пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.

Гоцик зітхнув.

— Капєц… — сказав роздратовано.

Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.

— Може, ще вина? — запропонував обережно.

— Ні, — відповів Гоцик. — Пішли майно закопувати.

Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.

— Ну, хай тут. Не однаково? — мовив Гоцик.

Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.

Присіли під тополею. Зажурилися.

— Тільки ти повертайся, — попросив Ілія.

— Маякну обов’язково, — пообіцяв Гоцик. — Десь та перетнемося.

— Тут!

— Ну, тут…

Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.

— Добре… Шкатулка твоя, — підсунув Ілії, задумався. — Скільки ж із собою взяти?

— А на будинок лишити? — ляпнув Ілія.

— Ти ж заприсягся собі його купити!

— Так… — Ілія почервонів — посеред ночі помітити можна.

Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.

— Золото візьму, — сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. — Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.

— Навіщо?

— Тебе забув спитати!

Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.

— Давай! — сказав Ілії. — Скорше із своїм майном визначайся.

Ілія відклав шкатулку — з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.

— На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.

Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.

— Тридцять дев’ять, — визначив. Здивувався. — У мене майже чотири мільйони?

— І монети. І золотий брусок! Ти багатший!

— А у тебе дім буде, — відповів Гоцик. Помовчав мить, додав: — Й Ізідора.

Ілія напружився, заходився скарби упаковувати. Поклав до шкатулки два камінці, мить подумав, додав ще кілька. Задумався, непевно склав стовпчиком золоті монети, теж вкинув до шкатулки.

— Жирно жити зібрався, — іронічно усміхнувся Гоцик.

— Тебе забув спитати, — смикнув плечиком Ілія.

Заходилися яму копати. А землі — нема. Одне каміння, їй-богу. Ледь не до ранку марудилися, повтомлювалися до нестями, та вирили таки. Ілія обережно поклав на дно згорток зі своїми скарбами, зверху Гоцик свій вкинув. Закидали яму камінням, вирівняли землю під тополею. Гоцик притяг великий плаский камінь, що від вежі відвалився, поклав його на схованку.

— Ну, от і все. Як не було.

Ілія розсміявся тихо.

— Тепер… можу правду сказати.

— Яку? — запитав Гоцик із підозрою.

— Скарби… Я не знав, що вони є. Книжку прочитав. І сон наснився. Ото і все. Сам не вірив. Боявся тобі признатися… А воно, бач, як…

— Харе заливати! — Гоцик не повірив. Вдивлявся у сіро-рожеві небеса над синім морем. — Скоро світанок. Йти треба.

— Як? — перелякався Ілія. — Прямо зараз? Та ні! Зачекай. Я сніданок приготую, поїси перед дорогою. Й Ізідора… Ізідора вранці поговорити з тобою хотіла.

— Ну, Ізідора не тільки цього хотіла, — відповів Гоцик. Обернувся до дороги. — Піду.

— Ти не можеш так вчинити! Попрощайся із нею. Це непорядно. Ти…

Гоцик хижо гиркнув, ухопив Ілію за грудки.

— От ти питав, Іліє… Чи казала мені Ізідора, що любить. Не казала. Але і я не казав! Що люблю…