Франц Кафка: Оповідання

Він узяв батька на руки й відніс до ліжка. Раптом зауважив, що батько, притиснувшись до його грудей, грається ланцюжком від його годинника, і йому стало страшно. Він і не міг відразу покласти його в ліжко — так міцно тримався той за ланцюжок.

Але щойно він опинився в ліжку, як, здавалося, все виглядало добре. Він сам укрився й добре обгорнув плечі ковдрою. І подивився на Георга без неприхильности.

— Правда ж, ти вже згадав його? — запитав Георг і підбадьорливо кивнув йому головою.

— Чи я добре вкритий тепер? — запитав батько, наче б йому не хотілося подивитися, чи його ноги належно загорнені.

— Видно, тобі подобається в ліжку,— мовив Георг й підоткнув йому краще ковдру.

— Чи добре я вкритий? — запитав ще раз батько, надаючи своєму питанню, здавалося, особливого значення.

— Не турбуйся, ти вкритий добре.

— Ні! — вигукнув батько відразу, наче б у відповідь на своє питання, відкинув ковдру з такою силою, що вона злетіла в повітря, і стоячи випростався на ліжку. Тільки однією рукою легенько тримався за карниз.

— Ти хотів мене назавжди вкрити, я це знаю, мій друже, але вкрити мене не вкрив. І якщо це мої останні сили, то їх на тебе вистачає, вистачає з гаком. Звісно, я знаю твого друга. З нього був би мені любий син. Саме тому ти й обдурював його протягом багатьох років. Бо чому ж іще? Ти гадаєш, я не оплакував його? Тому ти й замикаєшся собі в кабінеті, мовляв, хай ніхто не заважає, хазяїн зайнятий — тільки тому ти й можеш посилати свої фальшиві листи до Росії. Але, дякувати Богові, твого батька не треба вчити, він свого сина бачить наскрізь. Тепер ти вирішив, що підом’яв батька під себе, та так, що можеш його своїми сідницями душити, а він і не рухнеться під тобою; тоді-то мій вельможний син і вирішив одружитися!

З жахом дивився Георг на свого батька. Образ петербурзького друга, якого, виходить, батько чудово знав, опанував його, як ніколи досі. Він уявив собі його загубленим на широких просторах Росії. Бачив його на дверях до спустошення пограбованої крамниці. Наче б стоїть він серед потрощених полиць, пошматованого товару, побитого устаткування. Пощо він так далеко заїхав!

— Але ти поглянь на мене! — вигукнув батько, і Георг розгублено побіг до ліжка, але зупинився на півдорозі.

— Тому що вона задрала спідницю, — наче б почав співати батько, — тому що вона високо задрала спідницю, та огидна гуска, — і він, наче б показуючи, як задрала спідницю, підняв свою сорочку так високо, що видно стало шрам на його стегні від рани, одержаної на війні, — тому що вона спідницю отак, отак й отак задрала, тому ти так уклепався в неї, а щоб ніщо не перешкоджало тобі натішитися нею, ти осквернив пам'ять по нашій матері, зрадив свого друга, а батька запхав до ліжка, щоб він і ворохнутися не міг. І що ж: може він рухатися чи ні?

І він став зовсім вільно, вибрикуючи ногами. Він сяяв від свідомості своєї проникливості.

Георг опинився в куті, якнайдалі від свого батька. Він уже й раніше ухвалив собі бути на пильності, щоб батько не напав на нього якимось обхідним маневром, можливо, ззаду чи навіть зверху. Тепер він пригадав це забуте рішення, але відразу ж знову забув його, неначе протягнувши через вушко голки короткий уривок нитки.

— Але твій друг аж ніяк не зраджений! — вигукнув батько, підкріплюючи свої слова помахуванням в один і другий бік вказівним пальцем. — Я був його представником тут, на місці.

— Комедіянт! — не втримався Георг, але тут-таки й похопився — на жаль, занадто пізно — і прикусив язика, так що від болю вирячив очі й аж скрутився.

— Звичайно, так, я грав комедію! Комедія! Влучне слово! Бо яка ще втіха лишалася старому, овдовілому батькові? Скажи — і в ту мить, поки відповідатимеш, будь моїм улюбленим сином, і — що лишалося мені в темній комірчині, переслідуваному зрадливим персоналом, ветхому днями старому? А мій Син жив, посвистуючи, укладав ґешефти, підготовані мною, з дурної радости ходив на голові й дивився на батька з гордовитим виглядом, наче й справді порядна людина! Гадаєш, я не хотів би тебе любити, я, що тебе породив?

«Тепер він похилиться наперед, — подумав Георг. — Аби лиш не впав і не забився», — це питання дзвеніло йому в голові.

Батько нагнувся, але не впав. І тому що Георг не підбіг до нього, як можна було б сподіватися, випростався знову.

— Лишайся там, де стоїш, ти мені не потрібен. Гадаєш, що маєш силу підійти, але не підходиш тому, що сам того не хочеш? Тільки не помиляйся! Я все ще багато сильніший-за тебе. Якби я був сам, можливо, й змушений був би поступитися, але мати віддала мені свої сили, і ми з твоїм другом прегарно порозумілися, усі твої клієнти отут у мене в кишені!