Олег Романчук: Ультиматум

Разом з тим слід визнати, що при оцінці названих вище подій небезпекавпасти в іншу крайність все-таки існує. Щоб цього не трапилося, скористаємось свідченнями більшовиків-переможців, яких важко запідозрити в упередженості, а також матеріалами з офіційних видань 20-х років. У той час багато речей називалося своїми іменами, інтерпретування недавніх подій ще не набуло відверто спотворених форм, як це станеться незабаром. Тенденційність у висвітленні багатьох фактів ще видно неозброєним оком...

Але перш ніж почати аналіз причин виникнення конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою, слід, бодай коротко, охарактеризувати економічне становище України напередодні 1917 року. Ось лише деякі цифри: у 1913 році Донбас дав понад 70 відсотків вугілля, що видобувалося в Російській імперії; у розпалі імперіалістичної війни (1915-1916 рр.) з України назаводи Росії надходило 96,7 відсотка прокату, 68 - сортового металу, 99 - двотаврових балок і швелерів, 53 - солі, 81 - олова, 90 - срібла, 8/4 чавуну тощо. I це вже не кажучи про збіжжя та цукор. Тож не дивно, що ще в 1906 році німецький рейхсканцлер і прусський міністр-президент Бернхард Бюлов писав, що Росію можна звести до рівня держави другорядного масштабу, якщо вона "або зазнає соціального розкладу, або втратить Україну". Забігаючи наперед, зазначимо, що 3 березня 1919 року, виступаючи в дебатах по звіту ЦК КП(б)У в Харкові, Я. М. Свердлов однозначно заявив: "Вы знаете, что спасение всей революции - не только российской, но и международной - находится в руках Украины?". Тобто питомій вазі економіки України давалася висока оцінка навіть у розпалі громадянської війни, голоду і розрухи...

Але повернімося в рік 1917-й. Газета "Русское слово" (№ 150 від 4 липня 1917 року) писала: "Прежде всего министрам-парламентерам Церателли и Терещенко удалось склонить украинцев к принятию основного положения, в силу которого вопрос о национально-политическом устройстве Украины и о способах решения в ней земельного вопроса должен быть представлен компетенции Всероссийского Учредительного собрания... Что касается притязания украинцев на особую организацию национальной армии, то оно решительно отклонено(підкреслення моє. - О.Р. ) (...) Уступкой (Тимчасового уряду. - О.Р. ) несомненно является и образование до Учредительного собрания на Украине особого органа краевого управления - Генерального Секретариата".

Згідно з "постановою" Тимчасового уряду Генеральний Секретаріат був проголошений носієм "высшей краевой власти Временного правительства на Украине".

Як же оцінювали більшовики соціально-політичне становище Росії у цей період? Ось що писав у своїх спогадах народний секретар першого Радянського уряду України Георг Лапчинський (Летопись революции. - 1927. - № 5. - 6. - С. 52): "Ми надто довго, як соціял-демократи, готовилися до того моменту, коли всенародня революція повалить царат, після чого неминуче мае, мовляв, народитися буржуазна республіка, з установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоуправлінням, свободами тощо. Тому й тепер дивилися ми на ради, як на тимчасові революційні органи "пролетарського контролю", що згодом повинні зникнути, коли, з одного боку, почнуть функціонувати "нормальні" "демократичні" установи (муніципалітети, земства), а з другого боку, зміцнено буде класові робітничі організації - профспілки, кооперативи, партії. А до ленінської ідеї, що революція може привести до утворення не буржуазної демократичної республіки, а трудової пролетарської, ми зовсім не були готові аж до самого жовтневого перевороту, бо й на самий переворот, на захоплення радами державної влади дивилися як на засіб забезпечити "послідовно демократичний” лад - цілковито ліквідувати пережитки феодальні, припинити війну, конфіскувати поміщицьку землю та здобути робітництву "нормальні умови" для боротьби за соціялізм".

I далі: "...Часто-густо в своєму ставленні до національної проблеми на Україні ми обмежувалися лише тим, що декларували партійне гасло: "самовизначення аж до відокремлення", демонстрували свою лояльність до Центральної Ради (мовляв, визнаємо її таксамо, як визнаємо Тимчасовий уряд у Петербурзі) і не робили майже ніяких кроків, щоб вплинути на національний рух, що таки чимраз більше охоплював селянські, солдатські, а де-не-де й робітничі маси..."

Майбутній голова Радянського уряду України Г. Л. Пятаков у 1917 році відверто заявляв, що "й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це - вигадки націоналістів" (Літопис революції. - 1929. - №4. - С.141).