Олег Романчук: Ультиматум

Ми з обуренням довідуємося, що легендарний комісар партизанського з'єднання С. А. Ковпака, Герой Радянського Союзу С. В. Руднєв не загинув у бою, а був убитий за наказом НКВС. Не все з'ясовано і з обставинами загибелі легендарного радянського розвідника М. I. Кузнецова. 2

Тільки через п'ять десятиліть ми дізнаємося, як Радянський уряд застосовував протиправні методи, аж до розв'язання війни, проти маленької Фінляндії з метою анексії її території. П'ять десятиліть верховні ідеологічні жерці СРСР не хотіли визнати факт існування секретних протоколів до безпринципно-підлого пакту Молотова-Ріббентропа.

У Прибалтиці вже давно не вірять (і небезпідставно) у різдвяну казочку про "добровільне" входження Литви, Латвії й Естонії до складу Радянського Союзу...

Разом з тим Адміністративна Система поступово починає визнавати деякі, недавно допущені прорахунки. Так, 28 листопада 1989 року на сесії Верховної Ради СРСР колишній начальник Генштабу СРСР, маршал Радянського Союзу С. Ф. Ахромєєв заявив: "Ми самі винні, що ввійшли в Афганістан". Однак, вивівши в лютому 1989 року свої війська з цієї багатостраждальної країни, ми все ще не знаємо, як вони туди потрапили. “Афганістан - це ланцюг кривавих таємниць і дезинформації. Це страхітлива авантюра”, - стверджує відомий радянський журналіст Артем Боровик на сторінках "Собеседника" (1989. - № 38. - С.10). I він, на жаль, має рацію. Бо оцінка рішення колишньої політично-державної верхівки СРСР про введення радянських військ до Афганістану (на другому З'їзді народних депутатів СРСР визнано, що воно - антиконституційне) ще не дає повної картини цієї трагічної десятилітньої епопеї.

Понад двадцять років минуло, перш ніж Радянський уряд знайшов у собі мужність розділити точку зору Президії ЦК КПЧ і уряду Чехословаччини про те, що вступ армій п'яти соціалістичних країн у її межі в 1968 році не був обгрунтованим, а рішення про нього у світлі всіх відомих тепер фактів було помилковим.

На прикладі реабілітації "Празької весни" і подій серпня 1968 року в Чехословаччині пересвідчуємося, як можна тривалий час маніпулювати людською свідомістю, формувати стереотип думки і поведікки.

Ще донедавна в нашій пресі диктаторський режим тирана румунського народу Н. Чаушеску подавався як соціалістичний устрій з національними особливостями в братній Радянському Союзу країні. Та врешті-решт істина і тут внесла свої корективи.

Однак навіть сьогодні, в час перебудови, коли гласність уже чимало зробила для реанімації історичної пам'яті народу, застарілі ідеологічні стереотипи все ще продовжують нав'язуватися. I як наслідок - розтиражовані банальні сентенції: "Ми не якісь безбатченки і добре знаємо свою історію, історію революційної боротьби. Тож пам'ятаємо, як петлюрівська Центральна Рада скористалася перемогою революційних мас і захопила владу, як потім жорстоко придушила вона січневе повстання робітників героїчного "Арсеналу". Але святкувати свою перемогу петлюрівцям довелося недовго. На допомогу повсталим киянам прийшли революційні матроси, червоні козаки, українські полки дивізії Миколи Щорса" (з листа Г. Калиниченка, голови ради ветеранів війни і праці виробничого об'єднання "Завод "Арсенал" імені В. I. Леніна", опублікованого в газеті "Радянська Україна" від 11 серпня 1989 року).

Войовнича (але далеко не безпомильна) позиція автора цих рядків, щиро переконаного в тому, що "ми... добре знаємо свою історію", - яскравий приклад того, як офіційна історіографія зуміла успішно нав'язати громадянам стереотипний погляд на конкретну подію.

Так, повстання робітників-арсенальців проти Центральної Ради справді було. Але й досі до кінця не з'ясовано, як саме "на допомогу повсталим киянам прийшли революційні матроси". До кінця не прояснена воістину демонічна роль головнокомандувача російських радянських військ, колишнього царського підполковника М. А. Муравйова, який у січні 1918 року організував у Києві "червоний терор", заливши кров'ю тисяч жертв старовинне місто. Мимоволі спливає у пам'яті страхітлива різанина українців у Батурині, вчинена улюбленцем Петра I Меншиковим... Г. Калиниченко чомусь називає Центральну Раду "петлюрівською", хоча головою її, як відомо, був М. С. Грушевський. Говорити про "повсталих киян" - також натяжка, бо все місто не повстало проти Центральної Ради. Що стосується Миколи Щорса, на якого посилається голова ради вет-ранів війни і праці заводу "Арсенал", то це вже інша історія - історія періоду боротьби з петлюрівською Директоріею в січні-лютому 1919 року...