Олег Романчук: Ультиматум

Ми навмисне затримали увагу читачів на цьому листі, щоб ще раз продемонструвати, який хаос панує у нашій історичній пам'яті.

Хоч уже чимало написано і сказано за останні п'ять років (доказово і професійно) про те, як десятиліттями замовчувалися або ж навмисне спотворювалися історичні факти, які розходилися з офіційною концепцією "славних здобутків і перемог", однак попит на правду, не спотворену інформацію, не зменшується. Справа в тому, що шамани від історіографії надто довго бачили в документах тільки те, що було вигідно замовникам і піддавалося канонізованому трактуванню.

Так, ще донедавна при оцінці ролі ЗУНР в українській історії практикувались, як правило, кон'юнктурне розставлення акцентів, однобічна інтерпретація фактів. Конкретно: у 1958 році недоброї пам'яті доктор історичних наук В. Ю. Маланчук у своїй "праці" "Історія одніеї зради" охарактеризував Західноукраїнську Народну Республіку як "викидень західноукраїнської буржуазії", засіб "обману народу, насильства над ним".

Щоправда, реальність уже перекреслює давні вульгаризаторські ярлики, що сім десятиліть висіли на ЗУНР і УГА. Так, у передвиборній платформі Львівської обласної партійної організації читаємо: "Вимагає ретельного дослідження та правдивої, позбавленої політичнах спекуляцій оцінки історія ЗУНР і Українських Січових Стрільців". Низка цікавих публікацій на цю тему з'явилася на сторінках Львівської та Івано-Франківської обласної преси.

Однак інерція застійного мислення надто живуча. Навіть тепер, на шостому році перебудови і гласності, чимало людей усе ще не може позбутися десятиліттями насаджуваного стереотипу бачення минулого. Громадянам нашої республіки і далі нав'язується скомпрометоване сталінською історіографією розуміння багатьох драматичних подій на Україні в період становлення Радянської влади. Так, наприклад, українська буржуазія за інерціею продовжує іменуватись "контрреволюційною", "націоналістичною", "найлютішим ворогом українського народу". Нині ж ці трафарети і кліше, котрі не враховують усього спектра еконо-мічних, політичних і національних особливостей того часу, немовби зависають у повітрі.

Сьогодні треба раз і назавжди відмовитися від такого чорно-білого підходу при аналізі минулого, зокрема тих обставин, за яких вирішувалась доля України в 1917-1918 роках. Слід відмовитися від сумнівного методу творення псевдоісторичних опусів, коли "зодчі" світлого майбутнього" вихоплювали лише тенденційно підібрані факти, односторонні фрагменти драматичних подій для теоретичного обгрунтування безпомильності гігантського соціального експерименту.

Якщо цього не зробити, то в офіційних науково-дослідних установах й далі триватиме канонізація освячених скомпрометованим "Коротким курсом історії ВКП(б)" версій нашої розтерзаної історії. Підстави для таких поважних сумнівів є. Так, старший науковий співробітник колишнього Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, кандидат історичних наук I. Л. Гошуляк стверджував: "Прагнучи перешкодити встановленню Радянської влади на Україні, вона (Центральна Рада. - О.Р. ) активізувала дії української буржуазії проти революції. 7 листопада 1917 року 3-м універсалом вона проголосила створення буржуазної Української народної республіки. На таке відкрите оголошення війни(?!) (підкреслення моє. - О.Р. ) український народ повсюдно піднявся на боротьбу за владу Рад і, спираючись на підтримку братнього російського народу, розгромив війська Центральної Ради" (Рад. Україна. - 1989. - 9 черв.).

Як побачимо нижче, цей складний, трагічний період в історії України далеко не такий однозначний. Він потребує кардинальної переоцінки вже сьогодні, без очікування появи солідних монографій та спеціальних досліджень.

Воістину справедливим є афоризм: "Першою жертвою на війні падає правда". Тепер нам відкривається механізм вибуху війни з Фінляндією, стають відомими деякі таємниці Великої Вітчизняної війни, поступово знімається табу з відомостей про "інтернаціональну допомогу" Афганістану...

Однак вичерпно-аргументованої юридичної і правової оцінки (без різних нашарувань і спотворень) конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою, який переріс у війну між Радянським Союзом і Українською Народною Республікою, не маємо і досі.

Ми повинні врешті-решт заговорити мовою документів, а не "класового підходу". Емоції тут ні до чого. Авторитет істини має бути над усе.