Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон нахилився та обережно почухав свою варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Та річ до якої він постійно повертався це неможливість дізнатися на що ж насправді було схоже життя до Революції. Він дістав з шухляди копію дитячого підручника з історії, який він позичив у місіс Парсонс, та почав копіювати абзаци з нього до щоденника :

У старі дні (мовилося там), до славетної Революції, Лондон був зовсім не таким прекрасним містом яким ми знаємо його сьогодні. Це було темне, брудне та жалюгідне місце де усім заледве вистачало їжі, де сотні та тисячі злидарів не мали ані чобіт на ногах і навіть даху над головою де вони могли б жити. Діти не старші за тебе були змушені працювати по дванадцять годин на жорстоких господарів, що сікли їх канчуками якщо вони працювали занадто повільно та годували їх виключно черствими і несвіжими сухарями з чорного хлібу та водою. Але посеред всього цього жахливого злидарства було лише декілька пишно оздоблених та великих чудових будинків у яких жили багатії та яким прислужувало більш ніж тридцять слуг. Цих багатіїв називали капіталістами. Вони були товстими, потворними людьми з осоружними пиками, такими як те зображення на сторінці навпроти. Як ти можеш побачити його вдягнено у довгий, чорний піджак що називався фраком, та у дивакувату, блискучу шапку, що нагадувала залізний димар, і звалася циліндр. Це була уніформа капіталістів і ніхто інший не мав права вдягатися так. Капіталістам належало усе на світі та всі решта були їх рабами. Вони володіли усіма землями, усіма будинками, усіма фабриками, та усіма грішми. Якщо будь-хто не корився їм, то вони з легкістю могли запроторити його до в’язниці,або навіть могли звільнити його з роботи та приректи на голодну смерть. Коли будь-яка звичайна людина намагалася заговорити до капіталіста, то вона повинна була раболіпствувати та вклонятися перед ним, знімати свою шапку і звертатися до нього виключно як “Сер”. Найголовнішого керманича капіталістів називали Король. І …

Але подальший перелік він знав. Там повинні були бути згадки про єпископів з їх батистовими рукавами, суддів у їх горностаєвих мантіях, про ганебні стовпи, колодки, одноманітну та важку фізичну працю, кішку-дев’ятихвістку (або ж батіг з дев’яти ременів), Бенкети Лорда-Мера, практику цілування Папської ноги. Там було також щось що називали JUS PRIMAE NOCTIS (або ж право першої ночі) про яку швидше за все не згадувалося у підручнику для дітей. Це був закон згідно якого кожен капіталіст мав право злягатися з будь-якою жінкою, що працювала на будь-якій з його фабрик.

Як можна було визначити що з цього було брехнею,а що ні? Це МОГЛО бути і правдою, що середньостатистичній людині зараз жилося краще ніж до Революції. Єдиним доказом на противагу цьому був мовчазний протест твоїх власних кісток, інстинктивне відчуття що умови в яких ти живеш є нестерпними та якогось іншого часу вони повинні були бути інакшими. Його вразило, що справжніми характеристиками сучасного життя були не жорстокість,безсердечність та небезпека, а прості убогість, тьмяність та байдужість. Життя, якщо ти дивився навколо себе, ані трохи не було схоже не лише на ту брехню, що постійно струменіла з телезахистів, але й навіть на ідеали Партії яких вона прагнула досягти. Переважна більшість життя, навіть для члена Партії, що був нейтральним та аполітичним, була марудною та важкою волокнечею крізь похмуру та одноманітну роботу, бійки за місце у метро, штопання вщент зношених шкарпеток, виклянчування таблеток сахарину та дбайливе збереження сигаретних недопалків. Ідеал встановлений Партією був чимось величезним, жахливим та блискучим – світом із криці та бетону, велетенсько-потворних машин та жахливої зброї – нації вояків та фанатиків, що маршували уперед у монолітній єдності, що мали цілковито однакові думки та волали однакових гасел, безперервно працювали, билися, тріумфували, піддавали та піддавалися гонінням – триста мільйонів людей і усі на одне обличчя. Реальність була сповнена гнилих, розкладаючихся, тьмяних, вицвілих та брудних міст де постійно голодуючі люди човгали туди сюди у вщент дірявих черевиках та жили у латаних-перелатаних будівлях дев’ятнадцятого сторіччя, які постійно тхнули капустою та поганими вбиральнями. Він здавалося побачив образ Лондону – величезно-безкрайого та вщент зруйнованого, міста мільйонів сміттєвих кошиків, і все це змішалося з образом місіс Парсонс – жінки зі зморшкуватим обличчям та рідким, розтріпаним волоссям, що безпорадно порається зі заблокованою та зношеною водопровідною трубою.