Джордж Оруэлл - 1984

Він нахилився та знову почухав свою щиколотку. День і ніч телезахисти вбивали в твої вуха статистику, що свідчила про те, що люди сьогодні мають більше їжі, більше одягу, кращі будинки, кращий відпочинок – про те, що вони живуть довше, мають менше робочих годин, та взагалі стали кремезніші, здоровіші, сильніші, щасливіші, більш розумніші, краще освіченіші, ніж люди що жили п’ятдесят років тому. Жоднісіньке слово з усього цього неможливо було довести або спростувати. Партія проголошувала, наприклад, що сьогодні аж 40 відсотків дорослих пролів були письменними : до Революції, як вони казали, ця кількість була лише 15 відсотків. Партія проголошувала, що рівень смертності серед новонароджених зараз лише 160 з тисячі, тоді як до Революції він був 300 і так далі у такому ж дусі. Це було неначе просте рівняння з двома невідомими. Достатньо ймовірно, що цілковито кожнісіньке слово у підручниках з історії, навіть ті речі які дехто сприймав без питань, були чистісінькою фантазією. З поміж усього того, що він знав могло ніколи і не бути жодного такого закону як JUS PRIMAE NOCTIS, або жодної такої істоти як капіталіст, або жодного такого предмету одягу як циліндр.

Усе розплавилося на імлу. Минуле було стерто, стирання було забуте, брехня перетворилась на правду. Лише раз у житті він оволодів – ПІСЛЯ тої важливої події : що було найважливішим – залізобетонним, неспростовним доказом акту підробки. Він тримав його поміж своїх пальців десь приблизно тридцять секунд. У 1973 році, це мало б бути саме тоді – у будь-якому випадку, це трапилося приблизно того ж часу коли він та Катерина розійшлися. Але справжня актуальна дата була на сім або вісім років раніше.

Ця історія насправді розпочинається десь усередині шістдесятих, під час періоду великих чисток коли справжніх лідерів Революції було стерто раз і назавжди. До 1970го року жодного з них не лишилося, за виключенням власне Старшого Брату. Решта з них до цього часу були викриті як зрадники та контрреволюціонери. Гольдштейн втік та сховався невідомо де, частина з них просто зникла, доки переважну більшість стратили опісля театралізованих публічних судів на яких вони зізнавалися в усіх своїх злочинах. З-поміж останніх кому вдалося вижити було три людини на прізвища Джонс, Ааронсон та Резерфорд. Приблизно у 1965 році їх було зарештовано. Як це дуже часто траплялося, вони зникли на рік або більше, отже ніхто не знав живі вони чи вже мертві, аж ось вони постали перед усіма звинувачуючи себе у всіх можливих злочинах як це робилося зазвичай. Вони зізналися у тому, що працювали на ворожу розвідку (цього часу також ворогом була Євразія), у привласнюванні та розбазарюванні суспільних фондів, у вбивстві найбільш видатних та відданих членів Партії, інтриг проти проводу Старшого Брата які розпочалися задовго до Революції, у актах саботажу, що спричинили смерть сотен, ба навіть тисяч людей. Після зізнань у всіх цих речах їх вибачили, відновили у Партії, та призначили їх на посадах, що насправді були синекурами, але звучали дуже поважно. Усі троє написали довгі, жалюгідні та підлесливі статті у “Часописі” , аналізуючи свою дефективність та відступництво, та палко обіцяючи усе відшкодувати та виправитися.

Іноді опісля їх звільнення Вінстон і справді бачив усю цю трійцю у Кафе Каштанове Дерево. Він пам’ятав те жахливе захоплення з яким він спостерігав за ними краєчком свого ока. Вони були чоловіками набагато старшими ніж він сам, реліктами прадавнього світу, майже останніми видатними фігурами що лишилися з днів героїчної слави Партії. Романтичний ореол підпільної боротьби та громадянської війни все ще тьмяно кружляв понад ними. Він мав відчуття, проте навіть у цей час дати та факти були невиразно розпливчасті, що він знав їхні імена набагато раніше ніж почув про Старшого Брата. Але разом з цим вони були вигнанцями, ворогами, недоторканими паріями, приреченими з абсолютно цілковитою певністю на вимирання впродовж року або двох. Ніхто з тих, хто хоч раз потрапив до рук Поліції Думок не зміг втекти від свого заздалегідь зрозумілого фіналу. Вони були трупами, що чекають на повернення до могили.

Не було жодної людини, щоб сиділа за столиками неподалік від них. Це було не розумно бути навіть побаченими по-сусідству з такими людьми. Вони сиділи мовчки перед стаканами з джином приправленим гвоздикою, що було особливістю цього кафе. З-поміж цієї трійці, лише поява Резерфорда найбільш вразила Вінстона. Резерфорд колись був дуже відомим карикатуристом, чиї брутально-яскраві малюнки допомагали розпалювати громадську думку до та підчас Революції. Навіть зараз, опісля такого великого проміжку часу, його малюнки все ще з’являлися у “Часописі” . Вони були лише жалюгідною пародією його раннього стилю, та навдивовижу позбавлені життя і непереконливі. Вони завжди були лише відтворенням його старих тем – глухих нетряних кварталів, помираючих від голоду дітей, вуличних бійок, капіталістів у циліндрах, навіть на барикадах капіталісти здавалося приклеєні до своїх циліндрів – що здавалося нескінченою, безнадійною спробою повернути минуле.