Джордж Оруэлл - 1984

Вінстон відновив себе у достатньому ступені аби говорити. “Ви не в змозі!” – кволо вимовив він.

“Що ти мав на увазі під цим висловом, Вінстоне?”

“Ви не в змозі створити такий світ який ти тільки-но описав. Це лише мрія,мара. Це неможливо.”

“Чому ж?”

“Це неможливо заснувати цивілізацію на страху,ненависті та жорстокості. Воно ж ніколи не встоїть, не виживе.”

“Чому ні?”

“Воно не буде мати жодної життєздатності. Воно буде розкладатися. Воно вчинить самогубство.”

“Безглуздя. Ти знаходишся під тим враженням, що ненависть є більш спустошуючою ніж кохання. Чому це так має бути? А якщо воно й так і є, що за різницю це може створити? Припустимо, що ми обрали вичерпати себе якнайшвидше. Припустимо, що ми прискорили темп людського життя настільки, що люди стають старезними руїнами до тридцяти років. Що за різницю це все ще може створити? Хіба ти не в змозі зрозуміти, що смерть особистості це не смерть? Партія є невмирущою.”

Як і зазвичай, цей голос розчавив Вінстона у безпорадність. Більш того він перебував у благоговійному жаху того, що якщо він наполягатиме на своїй незгоді, то О’Брайєн буде знову викручувати цей циферблат. А проте він не міг зберігати мовчання. Немічно, без будь-яких аргументів, без нічого на свою підтримку окрім свого невимовного жаху перед тим, що О’Брайєн сказав, він повернувся до свого нападу.

“Я не знаю – мені байдуже як. Так чи інакше ви зазнаєте поразки. Щось обов’язково переможе вас. Життя обов’язково переможе вас.”

“Ми контролюємо життя, Вінстоне, геть на усіх його рівнях. Ти собі уявляєш, що там є щось, що зветься людською природою яка обов’язково буде зґвалтована тим що ми діємо і вона обов’язково обернеться супроти нас. Але ми створили людську природу. Люди є безмежно поступливими. Або можливо ти повернувся до своєї старої ідеї, що ці пролетарії або ці раби обов’язково повстануть та скинуть нас. Викинь це зі свого розуму. Вони безпорадні наче тварини. Людство це Партія. Усі ці інші є поза межами – вони не мають відношення, непридатні та марні.”

“Мені байдуже як. Зрештою вони переможуть вас. Раніше чи пізніше вони побачать чим ви є насправді, а потім вони розірвуть вас на шматки.”

“Чи ти бачиш які-небудь докази того, що це відбувається? Або яку-небудь причину чому це має відбутися?”

“Ні. Я вірю у це. Я ЗНАЮ, що ви зазнаєте поразки. Там є щось у цьому всесвіті – я не знаю, якийсь дух, якийсь принцип – що ви його ніколи не подолаєте.”

“Чи ти віриш у Бога, Вінстоне?”

“Ні.”

“Тоді що це таке, цей принцип який обов’язково переможе нас?”

“Я не знаю. Дух Людини.”

“І ти вважаєш себе людиною?”

“Так.”

“Якщо ти й є людиною, Вінстоне, то ти є останньою людиною. Твій рід є вимерлим; ми є його спадкоємцями. Чи ти розумієш, що ти є САМОТНІМ? Ти є поза межами історії, ти є неіснуючим.” Його манера поведінки змінилася і він промовив більш різко та грубо: “І ти вважаєш себе морально вищим за нас, через усю ту нашу брехню та нашу жорстокість?”

“Так. Я вважаю себе вищим.”

О’Брайєн нічого не відповів. Два інших голоси промовляли. За мить Вінстон упізнав один з них як свій власний. Це була звукова доріжка тієї розмови, що він її мав із О’Брайєном тієї ночі коли він завербував себе до Братерства. Він чув себе обіцяючого брехати, красти, підробляти, вбивати, заохочувати вживання наркотиків та проституцію, поширювати венеричні хвороби, жбурляти сірчану кислоту у дитячі обличчя. О’Брайєн зробив невеличкий роздратований жест, так наче казав що ця демонстрація була заледве вартою того аби її робити. Потім він повернув перемикача і ці голоси змовкли.

“Підводься з цього ліжка,” – сказав він.

Кріплення,що тримали його прикутим до ліжка розв’язалися. Вінстон виволік себе на підлогу і дуже непевно став на ноги.

“Ти Остання Людина,” – сказав О’Брайєн – “Ти Захисник Духу Людини. Ти маєш побачити себе таким який ти є. Зніми свій одяг.”

Вінстон розв’язав той шмат мотузки який тримав його спецодяг разом. Застібка-блискавка вже дуже давно була вирвана з нього. Він не міг пригадати чи коли-небудь з часу його арешту він знімав свій спецодяг хоча б раз. Під спецодягом його тіло було щільно вкрито вузлами з бруднющого жовтуватого дрантя, заледве упізнаваного як рештки спідньої білизни. Як тільки він скинув їх додолу він побачив чим він був у тристоронньому дзеркалі у дальньому кінці кімнати. Він підійшов до нього, а потім різко спинився. Мимовільний крик вирвався з нього.