Суть, проте, не в Ніцше, а в загальному музілівському неприйнятті того, що він іменував «занепадницькою культурою». На зламі століть Музіль поставив собі питання: «Чи мусить мистецтво політично декадентського часу бути декадентським?», і питання це багато в чому визначило його власний етичний та естетичний вибір. Він пішов проти течії, власне кажучи, вже тоді порвав з літературою, — тією, що розділила зі своїм суспільством його історичну долю, його кризи, його недуги.
Розірвавши з «політично декадентським часом», Музіль ніби відцурався політики взагалі. Він виступав на пам’ятному Міжнародному конґресі письменників на захист культури, який відбувся влітку 1935 року в Парижі. І його слово прозвучало там різким дисонансом. За умов наступу світового фашизму письменницький форум загалом підтримував активізацію служіння суспільству. Музіль же твердив, що все життя уникав політики; він відокремлював од неї культуру й погоджувався «служити» лише останній… Та чи було це так насправді?
Утім, в його виступі на паризькому форумі є фраза, що не узгоджується з його ж утопіями: «Маю сумнів у тому, що світ можна поліпшити, впливаючи на дух; моторам подій властива куди грубша природа».
Пояснення ніби лежить на поверхні: Музіль розчарувався, він передбачав, що «все погіршиться», і зсування Європи до нової війни підтвердило передбачення; крім того, це накладалося на безвихідь особистої ситуації… Головне, однак, в іншому. Есе «Німецька людина як симптом», яке писалося в розпалі музілівських надій і утопій, містить таку сентенцію: «Я стверджую, що людожер, який в дитинстві потрапив би до Європи, вірогідно, став би добрим європейцем, а ніжний Райнер-Марія Рільке перетворився би на справжнього людожера, коли б немилосердна до нас доля маленьким дитям закинула його до дикунів південних морів». І, висловивши ще кілька аналогічних гіпотез, Музіль підбиває підсумок: «Це, ясна річ, не слід тлумачити в дусі теорії середовища, яка виключає все інше, але залежність людини від впливів її оточення надзвичайно велика. Особисто я вважаю, що тільки мале число детермінант міститься в ній самій і що сьогодні навряд чи можливо належним чином їх виокремити».
Отже, з одного боку, світ мислимо поліпшити лише через дух, виховуючи в його автономній атмосфері нову людину, а з другого — людина це ніщо, обставини — все. Здавалось би, замкнене коло, зневажання діалектики. Але для Музіля це не зовсім так. В його розумінні ним же декларована залежність індивіда від зовнішніх факторів, не обертається жорсткою, фатальною зумовленістю. Швидше навпаки. Коли людина сама по собі внутрішньо позбавлена «образу», не має «властивостей», а на неї впливає незліченна маса явищ (і притому одночасно, одразу), вона здатна набути будь-якого образу, чинити будь-які дії. Навіть на кожному кроці себе саму спростовувати. Бо вона — не «простий, детермінований продукт схрещення рас чи одиничний випадок епох і культур», а функція безконечних можливостей. Втрата постійної, непорушної, вродженої питомої «сутности» тим більше побуджує особистість запозичати цю «сутність» ззовні. Інакше кажучи, вростати в певну чужу форму, чужу роль, підкорюючись не тільки невідпорним законами історії, а й її необов’язковим, випадковим ситуаціям. «…Кожен крок на цьому шляху, — веде далі Музіль, — відбувається за необхідністю, але порядок руху одиничних необхідностей позбавлений взаємозв’язку». І далі: «Що змінилося і як ознака часу стало набутком свідомости, — говорить він, — так це, очевидно, меншою мірою люди, ніж безособові (або надособові) продукти їхнього соціального співжиття». «Людина без властивостей» тим самим вважається не похідним од умов, не одним із «продуктів» новітнього «соціального співжиття», а данністю першопочатковою. З огляду на це «причинова мета людського розвитку й розвитку життєвих форм відмінні». Вони утворюють ножиці.
Але і в цьому Музіль не вбачає незворотности. Як нинішній безрадісний стан людини, так і нинішній плачевний стан світу можуть бути змінені. Тому що «йдеться не про фазу закономірного процесу й не про долю, а просто про ситуацію. Закони змінити неможливо; ситуації ж у цьому розумінні цілком надаються до змін…». Ясно, що «закон» тут береться в його загальному значенні; «ситуація» ж — не тільки як випадковий, а і як тимчасовий, перебутній прояв цього «закону».
Про те, як же слід змінювати соціальну й людську ситуації, Музіль не говорить. Хіба що таке: «Як особистість, я — революціонер. Інакше й не може бути, бо творча особистість завжди революційна. В політиці ж я — еволюціоніст. Тільки для еволюції треба що-небудь зробити». Але що? Оскільки ні буржуазний, ані соціалістичний шляхи його не задовольняють, лишається та ж утопія…
Читать дальше