«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. — Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» — просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».
Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь — його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей — іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, — як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.
Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду — це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.
У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… — пише Музіль, — людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, — ці хитрування розважливого паразита — душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.
Маємо справу з діалектикою, яка вишукує місце капіталізму в ланцюгу історії: «Якщо ти бажаєш бути його супротивником, — говорить Музіль, — то найважливіше це правильно визначити альтернативу йому». Повернення до минулого, ідеалізація патріархального ладу не можуть стати, за Музілем, такою альтернативою. Головна його мета — «створення царства духовности», тобто спочатку нова людина, а через неї вже й новий світ.
Лишався один шлях — утопія. Наприкінці життя він і сам розумів її неясність, проблематичність: «Головна ідея або ілюзія мого життя полягала в тому, що дух має свою власну історію і безперешкодно, крок за кроком підносить до свого рівня все, що відбувається на практиці». Але в 20-і роки він ще жив сподіваннями, може, не менш наївними, ніж ті, що ставив у провину Верфелю. «Чи можуть утопії раптом стати дійсністю? — питав він у щоденнику й відповідав: — Так. Дивись кінець війни. Ледь не з’явився новий світ. Цього не сталося, але не в силу необхідности».
Важко сказати, що він мав на думці. Та це, зрештою, не так і важливо: його утопії лишалися саме утопіями. Але для нього особисто й для його творчости вони були важливі. Бо створювали масштаб, точку відліку для критики й утвердження — гуманістичної критики тієї системи, всередині якої він існував, про яку писав, і гуманістичного утвердження життя.
До Ніцше Музіль наближається з деякими ваганнями. Як і на Томаса Манна, той справляв на Музіля певний вплив. Але останній цінував не так вчення автора «Заратустри», як його нереалізовані (й ужиті в зло) потенції: «Дещо про Ніцше… Мені він уявляється людиною, яка відкрила сотню нових можливостей і жодної не здійснила. Ніцше сам по собі — юнацьке нахабство! — не має вельми великого значення. Але Ніцше й десять старанних робітників духа, котрі зробили би те, що він лише назначив, заклали би проґрес культури на тисячу років наперед».
Читать дальше