Роберт Музиль: Людина без властивостей. Том I

За дивним, хоча й аж ніяк не містичним, збігом обставин «Прижиттєва спадщина» — остання книжка, яку готував до друку сам Музіль. Потім настала шістнадцятирічна пауза, під час якої письменник якось непомітно відійшов у кращий світ: у «Франкфуртер цайтунґ» некролог складався з двадцяти одного слова, швейцарські газети були трохи щедрішими. А проте, ще в 1940 році, Музіль, коли жодна газета не відгукнулася на його шістдесятиріччя, сказав: «Усе виглядає так, ніби мене вже нема…»

Німецький літературознавець Г. Арнтцен у статті «Роберт Музіль і паралельні акції» назвав ще одну — цього разу ідеологічну — причину того прижиттєвого забуття, яке огортало письменника. Кажуть, така доля кожного письменника, який випередив свій час; Арнтцен із цим незгодний: «це не була доля, це були «паралельні акції», так звані обставини. їхньою волею Музіль залишався в тіні. Й такою була їхня воля не тому, що Музіль випередив свій час, а тому, що він ішов за ним слід у слід. За це час його й іґнорував». Адже Музіль, вважає критик, у романі «Людина без властивостей» створив «чи не найзначнішу епічну сатиру в німецькій літературі нашого століття».

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 — опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 — «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 — дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г. Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», — просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію — про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія — це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення — теж одна з причин музілівського ренесансу.

* * *

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив — хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, — атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку — загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».