Джек Керуак - На дорозі

– Йди в ліжко! – повторював я.

– Шестифутова руда, га? А я думала, що ти гарний студент, я побачила тебе в твоєму милому светрі та сказала собі, гмм, чи ж він не гарний? Ні! І ні! І ні! Ти мусив бути чортовим сутенером, як і всі інші!

– Що ти в біса верзеш?

– Не стій тут і не кажи мені, що ця шестифутова руда не якась мадам, бо я знаю, хто така мадам, коли про неї чую, а ти, ти просто звичайний сутенер, як і всі, з ким я зв'язуюсь, усі сутенери.

– Послухай, Тері, я не сутенер. Я тобі Богом клянусь, що я не сутенер. Нащо мені бути сутенером? Мене цікавиш тільки ти.

– Я весь цей час думала, що зустріла гарного хлопця. Я була такою щасливою, обняла себе й подумала, гмм, справді гарний хлопець, а не сутенер.

– Тері, – я благав її всією душею. – Будь ласка, послухай мене і зрозумій, що я не сутенер. – Годину тому я вирішив, що вона - проститутка. Це все було так жалюгідно. Наш розум, забитий божевіллям, злився в єдине ціле.

О, страшне життя, я благав її, а потім розізлився, бо зрозумів що благаю дурну мексиканську дівку, і так їй і сказав; я не встиг оговтатись, як кинув її червоні туфлі у двері туалету та наказав вимітатись геть:

– Давай, пішла геть! – Я хотів заснути і все забути; у мене було власне життя, назавжди моє сумне пошарпане життя. У ванній настала мертва тиша. Я роздягнувся і ліг у ліжко.

Тері вийшла зі сльозами каяття на очах. її простенький смішний розум усвідомив, що сутенер не кидає у двері жіночі черевики та не наказує йти геть. У поважній і солодкій тиші вона роздягнулась і сковзнула своїм малесеньким тілом поміж простирадл. Воно було коричневе, немов виноград. Я побачив її бідний живіт, де був шрам від кесарева розтину; її стегна були такі вузенькі, що вона не могла мати дитину без того, щоб її розрізали. її ніжки були, як патички, її

зріст – трошки вище за чотири фути. Я кохався з нею в солодощах втомленого ранку. Потім, немов два втомлені янголи, закинуті десь на полицю Лос-Анджелеса, знайшовши щось близьке та смачне, ми заснули і спали до самого вечора.

Розділ тринадцятий

ДОБРЕ це, чи погано, проте перші п'ятнадцять днів ми були разом. Прокинувшись, ми вирішили дістатись автостопом до Нью-Йорка; вона буде моєю дівчиною в місті. Я передбачав проблеми з Діном, Мерілу і рештою – сезон, новий сезон. Для початку ми мали працювати, щоб заробити достатньо грошей на дорогу. Тері була готова їхати одразу, з двадцятьма доларами, які в мене залишились. Мені ця ідея не подобалась. І, як останній дурень, я обдумував цю проблему два дні, поки ми читали по кафе та барах об'яви в божевільних ел-ейських газетах, котрих я в житті не бачив, і з моєї двадцятки залишилось трохи більше десяти баксів. Ми були дуже щасливі в нашому маленькому готельному номері. Я встав посеред ночі, бо не міг спати, накрив оголене коричневе плече дитинки, і вивчав ніч Ел-Ей. Що то були за ночі – жорстокі, спекотні та сповнені плачу сирен! Прямо через вулицю сталась якась біда. Старий напіврозвалений будинок з умебльованими кімнатами став сценою трагедії. Поряд припаркувався крузер, і копи допитували старого із сивим волоссям. Ізсередини чувся плач. Я чув усе, разом із гудінням неонових вивісок готелю. Мені ще ніколи не було так сумно. Ел-Ей – найсамотніше і найбрутальніше місто Америки; Нью-Йорк узимку буває до біса холодним, проте на вулицях є якесь божевільне відчуття братерства. Ел-Ей – це джунглі.

На південь від Мейн-стріт ми з Тері прогулювались із хот-догами, був фантастичний карнавал світла і дикості. Копи в чоботях шманали людей майже на кожному кроці. Найбітовіші персонажі країни роїлися на тротуарах, все відбувалось під м'якими південнокаліфорнійськими зірками, загубленими в коричневому ореолі велетенського пустельного сховища, яким є Ел-Ей. У повітрі парував аромат чаю, трави, тобто марихуани, разом з бобами чилі та пивом. Могутній безумний звук бопу вилітав із пивнух; він змішувався з ковбойськими мотивами й бугі-вугі посеред американської ночі. Кожен був схожий на Гасела. Дикуваті на вигляд негри з бопівськими кепками і козлячими борідками йшли і сміялись; за ними прогулювались довговолосі прибиті хіпарі просто з шоссе 66 із Нью-Йорка; далі старі пустельні щури, з рюкзаками на плечах, дорогою на лавку в парку біля Плази; потім методистські священики із закоченими рукавами і подекуди з'являвся «хлопчик з природи» з бородою і в сандалях. Я хотів з усіма познайомитись, із кожним поговорити, але ж ми з Тері були занадто зайняті тим,