Джек Керуак - На дорозі

– Якщо хочете. Я хотів.

– Куди прямуєте?

– Ел-Ей.

Я обожнював те, як вона казала «Ел-Ей»; я обожнював, як усі на Узбережжі казали «Ел-Ей»; врешті, це їхнє єдине золоте місто.

– Я теж туди їду! – закричав я. – Я дуже щасливий, що ви дозволили мені з вами сидіти, мені було сумно і я вже до болю довго подорожую. – Ми почали розповідати одне одному про себе. її історія була така: вона мала чоловіка й дитину. Чоловік її бив, тому вона його залишила в Сабіналі, на південь від Фрезно, і їхала до Ел-Ей, щоб пожити в сестри. Вона залишила свого маленького сина з сім'єю – вони збирали виноград, а жили в хижці на виноградниках, їй нічого не залишилось, крім подумки повертатися в минуле та злитись. Я хотів одразу її обняти. Ми розмовляли і розмовляти. Вона казала, що їй надзвичайно подобалося зі мною розмовляти. Досить скоро вона сказала, що хотіла б поїхати в Нью-Йорк.

– Можливо, ми поїдемо! – сміявся я.

Автобус стогнав через перевал Грейпвайн, і ми спускались у величезні простори світла. Без будь-якої попередньої домовленості ми почали триматися за руки і таким самим мовчазним чином було вирішено, що коли я знайду кімнату в готелі у Ел-Ей, вона буде разом зі мною. У мені все прагнуло бути з нею; я доторкнувся головою до її прекрасного волосся. її маленькі плечі зводили мене з розуму; я обіймав її без перестанку. І вона це обожнювала.

– Люблю, люблю, – казала вона, заплющуючи очі.

Я обіцяв їй чудесне кохання. Я вмирав за нею. Наші історії вже були написані; ми поринули в тишу та солодке очікування. Все було так просто. Ти можеш мати усіх Піч, і Бегті, і Мерілу, і Ріт, і Каміл, і Інес, які є на цьому світі; але це була моя дівчина і моя дівоча душа, як я їй казав. Вона зізналася, що бачила, як я на неї дивився на автобусній станції:

– Я думала, ти гарний студентик.

– О, так, я справді гарний студентик! – запевнив я її. Автобус приїхав у Голівуд. То був сірий, брудний ранок,

як ранок, коли Джоель МакКрі зустрів Вероніку Лейк у їдальні, у картині «Подорожі Салівана»; вона спала в мене на колінах. Я жадібно дивився у вікно – обштукатурені будиночки, пальми, придорожні закусочні, все це божевілля – пошарпана земля обітована, фантастичний край Америки. Ми зійшли з автобуса на Мейн-стріт, яка ані трохи не відрізнялась від головних вулиць Канзас-сіті, Чикаго або Бостона, – червона цегла, брудні персонажі, що плинуть повз неї, візки на пасовиші в парку, шльондруватий запах великого міста.

І раптом я з'їхав з глузду, і сам не знаю, чому. У мене з'явилися дурнуваті параноїдальні видіння того, як Тереза, чи Тері – так її звали – була звичайною шльондрою, яка відпрацьовувала схему на автобусах – за долар затягувала на зустріч дурнів, спочатку на сніданок, де чекав її сутенер, а потім у якийсь готель, до якого він мав доступ зі своїм пістолетом чи з бозна-ще чимось. Я ніколи їй у цьому не зізнався. Ми снідаємо, а її сутенер спостерігає за нами; я був упевнений, що Тері стріляє йому очима. Я був змучений, відчував себе дивно і загублено в далекому бридкому місті. Дурість цього жаху перейняла мій розум і змусила коїти жалюгідні та дешеві вчинки.

– Ти знаєш того хлопця? – я запитав.

– Якого хлопця, лю-бий? – Я не продовжував тему. Вона була повільною і зацикленою на всьому, що робила; вона довго їла; повільно жувала і дивилась у порожнечу, курила і продовжувала говорити, а я був, немов обідраний привид, підозрюючи кожен її крок, думаючи, що вона відтягує час. Усе це був приступ хвороби. Я пітнів, коли ми йшли вулицею, тримаючись за руки. У першому готелі, на який ми натрапили, була кімната, і я не встиг усвідомити, що відбувається, як зачинив за собою двері, а вона сиділа на ліжку і знімала туфлі. Я її в'яло поцілував. Краще вона 6 цього не знала. Я знав, що нам потрібне віскі, щоб розслабитись, особливо мені. Я вибіг і прошмигнув дванадцять кварталів, поки знайшов пінту віскі в газетному кіоску. Я біг назад, сповнений сил. Тері була в туалеті, фарбувалась. Я добряче налив у чашку для води, і ми пили великими ковтками. О, воно було таке солодке і смачне, і варте моєї стражденної подорожі. Я стояв позаду неї навпроти дзеркала, і ось так ми танцювали в туалеті. Я почав розповідати їй про моїх друзів на сході. Я сказав:

– Тобі треба познайомитись з чудовою дівчинкою, яку я знаю, її звати Дорі. Вона руда і шість футів заввишки. Якщо приїдеш у Нью-Йорк, вона тобі покаже, де знайти роботу.

– Хто ця шестифутова руда? – спитала вона підозріло. – Чому ти мені про неї розказуєш? – її проста душа не могла збагнути мого радісного збудженого базікання. Я залишив цю тему. Вона почала напиватися в туалеті.