Джек Керуак - На дорозі

Ми пішли у шикарний ресторан – «Альфредз», на Норт-Біч, де бідолага Ремі витратив добрих п'ятдесят доларів на пятьох з випивкою і всім іншим. Тоді настав найгірший момент. Хто, як не мій старий приятель Роланд Мейджор, сидів біля стійки в «Альфредзі»! Він щойно приїхав з Денвера і влаштувався працювати в якусь газету в Сан-Франциско. Він був п'яний ущент. Навіть не поголився. Він підбіг і вдарив мене по спині, коли я пригубив. А потім усівся в кабінці поряд з лікарем Бонкьором і нахилився над його супом, щоб зі мною поговорити. Ремі був червоний, як буряк.

– Ти не познайомиш нас зі своїм другом, Селе? – сказав лікар, мляво посміхнувшись.

– Роланд Мейджор, із сан-франциського «Аргуса», – я намагався стримано відповісти. Лі-Ен була розлючена.

Мейджор почав щось плести на вухо месьє.

– Як вам подобається навчати французької в школі? -він кричав.

– Вибачте, але я не викладаю французьку в школі.

– О, а я думав ви викладаєте французьку в школі. -Він був грубим навмисно. Я згадав ту ніч, коли він не дозволив нам провести вечірку в Денвері; але я йому пробачив.

Я всім пробачив, я здався й напився. Я почав залицятися до молодої дружини лікаря. Я був настільки п'яний, що ходив у туалет кожні дві хвилини і для цього мав перестрибувати через лікаря Бонкьора. Все навколо розвалювалось. Моє пребування у Сан-Франциско добігало кінця. Ремі ніколи більше зі мною не розмовлятиме. Це було жахливо, бо я справді любив Ремі та був одним із небагатьох людей у світі, хто знав, яким він був чесним і добрим хлопцем. Йому потрібні будуть роки, щоб заспокоїтись після цього вечора. Це все було катастрофічно порівняно з тим, що я йому писав із Петерсона, плануючи мою подорож червоною лінією шоссе б через Америку. Ось я був на краю Америки – більше землі не було – і нікуди було іти, хіба що назад. Принаймні я вирішив, що моя подорож буде по колу, – я запланував там і тоді поїхати в Голівуд і повернутися назад через Техас, щоб навідати свою банду на болотах; а все інше хай котиться під три чорти.

Мейджора викинули із «Альфредз». Вечеря закінчилась, і я до нього приєднався; тобто, Ремі це запропонував, і я пішов із Мейджором пити. Ми сиділи за столом у «Металевій каструлі» і Мейджор голосно сказав:

– Сем, мені не подобається той педик у барі.

– А, Джейк? – я відповів.

– Сем, – він сказав, – я думаю встати і вирубити його.

– Ні, Джейк, – відповів я, продовжуючи свою пародію на Ґемінгвея. – Ти цілься звідси і дивись, що станеться.

Закінчилось усе тим, що ми хитались на розі якоїсь вулиці.

Уранці, поки Ремі з Лі-Ен спали, а я з сумом дивився на купу брудної білизни, яку ми з Ремі мали прати у пральній машинці «Бендикс» на задньому дворі (це завжди було такою веселою і сонячною процедурою, в оточенні кольорових жінок і Містера Сноу, що радісно реготав), я вирішив поїхати і вийшов на веранду.

– Ні, хай йому чорт, – сказав я собі, я обіцяв собі, що не поїду, поки не вилізу на ту гору. – То був великий бік каньйона і загадково вів до Тихого океану.

Тому я залишився ще на один день. Це була неділя. Стояла спека; день був надзвичайний, сонце почервоніло о третій. Я почав дертися на гору і здолав її о четвертій. Чарівні каліфорнійські тополі та евкаліпти хитались у різні боки. На вершині не було дерев, лише каміння і трава. Худоба паслася на вершині узбережжя. Недалеко, через декілька гір, був Тихий океан, синій і безмежний, з велетенською стіною білизни, котра піднімалася з легендарних картопляних полів, де народжувались тумани Фріско. Через годину вони увірвуться в Золоті Ворота, щоб одягнути романтичне місто в біле, і молодий хлопець триматиме свою дівчину за руку і повільно йтиме довгим білим тротуаром з пляшкою токайського в кишені. Таким було Фріско; і чарівні жінки, що стоять у білих дверях; і Койт-Тауер, і Ембаркадеро, і Маркет-стріт, і одинадцять залюднених пагорбів.

Я дивився на всі боки, поки в мене не закрутилась голова; я думав, що полечу вниз, немов уві сні, просто в прірву. О, де ж та дівчина, яку я кохаю? Я думав і дивився навколо так само, як шукав у маленькому світі внизу. Пе-реді мною був величний сирий шмат мого американського континенту; десь далеко похмурий божевільний Нью-Йорк викидав угору хмари пилу й коричневої пари. На Сході є щось коричневе і святе; а Каліфорнія – біла, немов рядки білизни, і пустоголова – принаймні так я думав тоді.

Розділ дванадцятий

УРАНЦІ, поки Ремі та Лі-Енн ще спали, я тихенько зібрався і вискочив у вікно так само, як увійшов, і покинув Міл-сіті зі своєю полотняною сумкою. Я так і не переночував на старому кораблі з привидами – «Адміралі Фрібі», так він називався, а ми з Ремі були втрачені один для одного.