Джек Керуак - На дорозі

– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.

Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:

– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:

– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.

– Але я на службі.

– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.

Я нарешті вирішив спитати:

– А що там з виходом у море? – Ми байдики били вже десять тижнів. Я заробляв п'ятдесят баксів на тиждень, з яких приблизно сорок відсилав тітці. За весь час я провів у Сан-Франциско лише один вечір. Моє життя крутилося навколо нашої халабуди, сварок Ремі з Лі-Ен і ночей у бараках.

Ремі зник у темряві по ще одну коробку. Ми з ним намучились на тій старій стежці Зорро. Ми розклали їжу на весь стіл на кухні Лі-Ен. Вона прокинулась і протерла очі.

– Ти знаєш, що казав президент Трумен? – Вона була в захваті. Раптом я усвідомив, що в Америці кожен – природжений крадій. Я сам цим заразився. Я навіть почав перевіряти, чи двері замкнені на ключ. Інші копи спостерігали за нами з підозрою; їм щось було видно у нас в очах; вони інстинктивно знали, що коїться у нас у головах. Роки досвіду навчили їх про таких, як ми з Ремі.

Вдень ми з Ремі вийшли в гори, прихопивши пістолет, і намагалися стріляти куріпок. Ремі підкрався на три фути від птахів, що кудкудакали, і стрільнув по них із 32-го калібра. Він промазав. Його дивовижний сміх покотився через каліфорнійські ліси та через цілу Америку:

– Настав час нам із тобою познайомитися з Банановим Королем.

Була субота; ми причепурилися й пішли до автобусної зупинки на перехресті. Ми поїхали у Сан-Франциско і прогулювалися вулицями. Реготання Ремі лунало всюди, куди ми тільки йшли.

– Ти повинен написати оповідання про Бананового Короля, – попередив він мене. – І без усяких фокусів, не дури старого маестро і не пиши про щось інше. Банановий Король – твоя нажива. Он стоїть Банановий Король. -Банановий Король був дідом, котрий продавав банани на розі вулиці. Мені було геть плювати на нього. Проте Ремі все штиркав мене під ребра й тяг за комір:

– Коли писатимеш про Бананового Короля, пиши про всілякі житейські питання. – Я сказав, що мені глибоко байдуже до Бананового Короля.

– Поки ти не зрозумієш важливість Бананового Короля, ти зовсім нічого не знатимеш про життя в цьому світі, – сказав Ремі розчулено.

У затоці стояла стара іржава баржа, яку використовували як буйок. Ремі хотів туди попливти, тому одного дня Лі-Ен спакувала обід і ми орендували човен. Ремі захопив інструменти. Лі-Ен розляглась і лягла під сонцем на крилі місточка. Я нишком за нею спостерігав. Ремі пішов до бойлерної внизу, де лазили щури, та почав бити і стукати по мідному покриттю, якого там насправді не було. Я сидів у напівзруй-нованій кают-компанії. Корабель був старезний, добре оснащений – меблі з дерев'яною різьбою і вбудованими шафками. Це був привид Джека Лондона в Сан-Франциско. Я дрімав на залитому сонцем столі. Щури бігали у коморі. Колись давно тут вечеряв блакитноокий капітан.