Джек Керуак - На дорозі

– Ти ж мені скажеш, що він зробив там, у Заростях, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? Ти ж не скажеш, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? – Це був уривок із картини «Про мишей і людей», де Бьорджес Ме-редіт допитувала управляючого ранчо. Тері сміялась. Хоч би що я робив, їй усе подобалось. Я міг так лежати, аж поки жінки підуть у церкву, і Тері було байдуже. Проте нарешті, вирішивши, що скоро все стане на свої місця завдяки її брату, я повів її у старий готель біля колій, і ми зручно заснули.

Яскравим сонячним ранком Тері прокинулась і пішла Шукати свого брата. Я спав до обіду; глянувши у вікно, я раптом побачив торговий поїзд із сотнями волоцюг, які лежали на платформах, вони весело проїжджали, з рюкзаками замість подушок, із смішними папірцями перед носами, а дехто жував смачний каліфорнійський виноград, зібраний при дорозі.

– Чорт! – закричав я. – Огоо! Це справді земля обіто-вана. – Усі їхали із Фріско; через тиждень вони їхатимуть назад таким же помпезним чином.

З'явилася Тері зі своїм братом, його приятелем і своєю дитиною. її брат був божевільним мексиканським шибайголовою з пристрастю до випивки – справді добрий хлопець. Його товариш був великим пузатим мексиканцем, що говорив англійською без особливого акценту і на додачу був голосним і нахабним. Я помітив, що він поклав око на Тері. її малого звали Джоні, йому було сім років, він був темноокий і милий. Ось ми і приїхали, і почався ще один божевільний день.

Брата Тері звали Рікі. Він мав «Шеві» 38-го року. Ми запхалися в нього й подались чортзна-куди.

– Куди ми їдемо? – запитав я. Товариш почав пояснювати – Понзо, так його усі звали. Від нього смерділо. Я зрозумів, чому. Він заробляв торгівлею перегною для фермерів; мав вантажівку. Рікі завжди мав у кишені три-чоти-ри долари і на все дивився з посмішкою. Він увесь час повторював:

– Ось так, чувак, ось так, так – ось так, так! – І це безупину. Він їхав своїм драндулетом сімдесят миль на годину, і ми приїхали в Мадеру, за Фрезно, щоб переговорити з якимись фермерами про перегній.

У Рікі була пляшка.

– Сьогодні ми п'ємо, завтра – працюємо. Ось так, чувак – випий! – Тері сиділа позаду зі своєю дитиною; я озирнувся і побачив на її обличчі радість від повернення додому. На божевільній швидкості пролітав прекрасний зелений краєвид жовтневої Каліфорнії. Я був готовий рухатись далі. Кров з молоком.

– Куди ми їдем тепер, чоловіче?

– Ми знайдемо фермера, в якого валяється перегній. Завтра ми приїдемо вантажівкою назад і заберемо його. Чувак, ми стільки грошей заробимо. Ні про що не хвилюйся.

– Ми всі в цьому разом! – кричав Понзо. Так воно й було – хоч би куди я пішов, усі все робили разом. Ми промчали божевільними вулицями Фрезно, вгору долиною до якихось фермерів на околиці. Понзо вийшов з машини і вів плутані переговори зі старими мексиканськими фермерами; звісно, з цього нічого не вийшло.

– Випити – ось, що нам треба! – кричав Рікі. Ми пішли до салуна на перехресті. Американці завджи п'ють у салунах на роздоріжжі в неділю після обіду; вони приводять своїх дітей; вони сперечаються і сваряться за пивом; усе добре. Як настає вечір, діти починають плакати, а батьки п'яніють. Похитуючись, вони повертаються додому. По исій Америці я бував у салунах на роздоріжжях і пив із цілими сім'ями. Діти їдять попкорн, чіпси та граються посаду. Так і ми робили цього разу. Рікі і я, і Понзо, і Тері пили й перекрикували музику; маленький Джоні грався з Іншими дітьми біля музичного автомата. Сонце ставало Червоним. Ми нічого путнього не зробили. А що було робити?

– Маньяна (Завтра (ісп.).), – сказав Рікі. – Маньяна, чувак, все в нас буде; випий ще пива, чувак, ось так, ось такі

Ми вивалились на вулицю, залізли в машину й поїхали п бар на шосе. Понзо був великим голосним крикуном, котрий знав усіх у долині Сан-Хоакін. Після бару на шосе и поїхав з ним у машині шукати фермера; натомість нас занесло в мексиканський квартал Мадейра, де ми залицялись до дівчат і намагались підчепити декількох для нього ті» Рікі. Потім виноградні землі накрила пурпурова темрява, а я тупо сидів у машині, поки він сперечався з якимось старим мексиканським фермером про ціну кавуна, який той виростив у себе на задньому дворі. Ми купили кавун; з'їли його на місці й викинули шкурки на дорогу біля будинку старого. Гарненькі дівчата пробігали по темній вулиці. Я запитав:

– Де ми в біса знаходимось?

– Не хвилюйся, чувак, – сказав великий Понзо. -Завтра заробимо багато грошей; сьогодні ми ні про що не турбуємось. – Ми повернулись, забрали Тері, її брата й малого і поїхали у Фрезно крізь світло нічних ліхтарів. Ми вмирали від голоду. Перескочили через колії у Фрезно й помчали до диких вулиць мексиканського кварталу. Дивні китайці стирчали з вікон, обшарюючи очима вулиці Недільного вечора; групи мексиканок прогулювались у літніх штанях; мамбо розривало музикальні автомати; гірлянди вогнів висіли, немов на Геловін. Ми пішли у мексиканський ресторан, їли тако і пюре з квасолі пінто, загорнуте її тортилью; це було неперевершено. Я дістав свою останню хрустку п'ятидоларову купюру, яка стояла між мною і узбережжям Нью-Джерсі, та заплатив за Тері й за себе.