Джек Керуак - На дорозі

– Колись повернетесь назад у Небраску?

– Фе, там нічого нема. Що нам треба – це купити новий трейлер.

Ми нахилилися й почали збирати бавовну. Це було чудово. Через поле виднілися намети, а за ними, куди тільки не глянь, тяглися сухі коричневі поля бавовни, аж до бурих пагорбів, а далі – засніжені гори Сієра в голубому ранковому повітрі. Це було краще, ніж мити посуд на південній Мейн-стріт. Проте я нічого не знав про збирання бавовни. Я занадто довго відривав білу кульку від її хрусткого ложа; інші робили це одним рухом. Тим більше, кінчики моїх пальців почали кривавитись; мені потрібні були рукавиці або більше досвіду. З нами на полі була пара старих негрів. Вони збирали бавовну з тією самою благословенною витримкою, як і їхні діди в довоєнній Алабамі; вони швидко просувались рядами, зігнуті та сині, а їхні мішки лише збільшувались. Моя спина почала боліти. Проте було так гарно нагинатися й ховатися на землі. Коли я хотів відпочити, я лягав і ховав обличчя на подушці коричневої вологої землі. Пташки акомпанували мені співом. Я думав, що знайшов роботу на все життя. Прийшли Джоні й Тері, махаючи мені через усе поле, і в жаркий сонячний полудень узялися мені допомагати. Хай би мене біс побрав, але маленький Джоні був швидший від мене! – а Тері навіть удвічі швидша. Вони працювали попереду й залишали купи чистої бавовни, щоб додати до моєї торби. Тері залишала великі купи дорослого робітника, Джоні – маленькі дитячі купки. Я з болем у серці запихав їх у мішок. Що я був за дорослий чоловік, що не міг забезпечити свій зад, не кажучи про їхній? Вони провели зі мною весь день. Коли сонце почервоніло, ми разом поплентались назад. На краю поля я поставив свій тягар на наги; він важив п'ятдесят фунтів і я дістав півтора бакса. Потім я позичив велосипед у одого із сезонників та поїхав по 99-му шосе в магазин на перехресті, де купив консерви готового спагетті з фрикадельками, хліб, масло, каву й торт, і повернувся назад з мішком на рамі. Повз мене пролітав потік машин на Ел-Ей; машини, що прямували в бік Фріско, висіли в мене на хвості. Я лаявся й лаявся, поглядав на темне небо й молив Господа дати мені краще життя та кращу можливість щось зробити для маленьких людей, яких я любив. Там ніхто не звертав на мене уваги. Я мав бути розумнішим. Саме Тері повернула мені душу; у наметі на плиті вона підігріла їжу, і це була чи не найкраща исчеря в моєму житті, настільки я був голодним і втомленим. Позіхаючи, як старий негритянський збирач бавовни, я розлігся на ліжку й закурив. Десь у нічній прохолоді гавкали собаки. Рікі та Понзо перестали приходити вечорами. Я цим був задоволений. Тері скрутилась біля мене, Джоні сидів у мене на грудях, і вони малювали звірів у моєму блокноті. Світло нашого намету горіло у страхітли-вому просторі. Ковбойська музика бриніла в придорожній забігайлівці й лунала через поля, сповнена суму. Мене все влаштовувало. Я поцілував свою крихітку, і ми загасили світло.

Уранці роса прогинала палатку; я встав, узяв рушник і зубну щітку й пішов умитися до загального мотельного туалету; повернувшись, я вдягнув штани, що повністю роздерлися від згинання на землі, та ввечері зашиті Тері, накинув свій потріпаний солом'яний капелюх, котрий раніше служив іграшкою Джоні, і пішов через шосе зі своєю полотняною торбою.

Кожного дня я заробляв приблизно півтора долара. Це було майже достатньо, щоб увечері на велосипеді купити продукти. Пробігали дні. Я зовсім забув про Схід, про Ді-на й Карло, про чортову дорогу. Я весь час грався з Джоні; він любив, коли я підкидав його в повітря і випускав на ліжку. Тері сиділа і лагодила одяг. Я був чоловіком землі, точно таким, як це собі уявляв у Петерсоні. Ходили чутки, що чоловік Тері повернувся в Сабінал і розшукував мене; я був готовий до зустрічі. Однієї ночі сезонники подуріли в шинку, прив'язали чоловіка до дерева і до смерті побили його палицями. У той час я спав і лише чув, що відбулось. З того часу я тримав величезну палицю в наметі, раптом вони вирішать, що ми, мексиканці, розперезались у їхньому трейлерному містечку. Вони, звісно, думали, що я мексиканець; певною мірою я ним і був.

Настав жовтень і вночі ставало значно холодніше. Сім'я сезонників мала дерев'яну піч і планувала там перезимувати. У нас нічого не було, та ще й треба було платити оренду. З гіркотою, ми з Тері вирішили їхати геть.

– Повертайся до своєї сім'ї, – сказав я. – Заради Бога, ти ж не можеш швендяти по наметах з дитиною; бідному малому холодно. – Тері плакала, бо я критикував її материнські істинкти; та я навіть не думав такого робити. Якось сірого дня, коли Понзо приїхав на вантажівці, ми вирішили поїхати до її сім'ї стосовно цієї ситуації. Ми попрямували у Сабінал, вантажівка зламалась, і пішов страшенний дощ. Ми сиділи у старому авто й матюкались. Понзо вийшов його ремонтувати просто під дощем. Хай вам що, а він був добрий чувак. Ми пообіцяли один одному ще одну велику п'янку. Тому пішли в задрипаний бар у мексиканському кварталі Сабінала й годину наливались пивом. Я покінчив зі своєю роботою на бавовняних полях. Я відчував, як мене кличе жага життя. Я вислав через усю землю своїй тітці листівку за один пені та попросив ще п'ятдесят доларів.