Andriy - Unknown

— Тобто на канікули? — уточнила міс Гані.

— Назавжди! — залементувала Матильда. — Тато сказав, що ми ніколи не повернемося!

На мить запала тиша, а тоді міс Гані промовила:

— Чесно кажучи, мене це не дуже дивує.

— Тобто ви знали, що вони їдуть? — не повірила своїм вухам Матильда. — Чому ж ви мені не сказали?

— Ні, дорогенька, — заперечила міс Гані. — Я не знала, що вони їдуть. Але все одно ця новина мене не дивує.

— Чому? — вигукнула Матильда. — Будь ласка, скажіть, чому. — Вона й досі ще важко дихала після стрімкого бігу, шокована всім, що сталося.

— Бо твій батько, — пояснила міс Гані, — пов’язаний з шахраями. Про це знає все село. Я припускаю, що він перепродував крадені автомобілі, які йому звозять з усієї країни. Він серйозно в цьому замішаний.

Матильда дивилася на неї з роззявленим ротом.

Міс Гані вела далі:

— Різні люди звозили крадені машини в майстерню твого батька, а він міняв номери, перефарбовував їх у інші кольори і все таке інше.

А тепер, мабуть, хтось попередив, що за ним стежить поліція, тому він і тікає в Іспанію, де його ніхто не дістане. Він роками переводив туди гроші, й там уже все готове до його приїзду.

Вони стояли на газоні перед симпатичним будинком з червоної цегли, з потемнілою від дощів та снігів старенькою червоною черепицею, з височенними димарями на даху. Міс Гані усе ще тримала в руці садові ножиці. Стояв теплий золотавий вечір, і десь неподалік виспівував чорний дрізд.

— Я не хочу з ними їхати! — вигукнула раптом Матильда. — Я не поїду з ними.

— Але ж ти мусиш, — заперечила міс Гані.

— Я хочу жити тут, з вами, — крикнула Матильда. — Будь ласка, дозвольте мені жити з вами!

— Та я б з великою радістю, — відповіла міс Гані. — Але боюся, що це неможливо. Ти не можеш покинути батьків тільки тому, що так захотіла. Їхнє право й обов’язок — узяти тебе з собою.

— А якби вони погодилися? — схвильовано вигукнула Матильда. — Якби вони сказали «так», то чи могла б я залишитися з вами? Чи ви б тоді дозволили мені тут залишитися?

Міс Гані ледь чутно промовила:

— Це було б чудово.

— То я думаю, що вони погодяться! — зраділа Матильда. — Я впевнена! Бо їм на мене просто начхати!

— Не поспішай з висновками, — застерегла її міс Гані.

— Але ми повинні поспішати! — не погодилась Матильда. — Вони ж ось-ось поїдуть! Ходімо! — гукнула вона, хапаючи міс Гані за руку. — Прошу вас піти зі мною і їх запитати! Але треба швидко! Треба бігом!

Наступної миті вони вже вибігли за ворота, а потім на дорогу, причому Матильда мчала перша, тягнучи за руку міс Гані. Коли ж Матильда й міс Гані нарешті примчали до будинку Матильдиних батьків, то великий чорний «мерседес» так само стояв біля воріт, тільки тепер усі його дверцята й багажник були відчинені, а містер і місіс Вормвуди разом з братом метушилися, наче мурахи, запихаючи валізи.

— Тату й мамо! — вигукнула засапана Матильда. — Я не хочу з вами їхати! Я хочу залишитися тут і жити в міс Гані, а вона каже, що ви спочатку повинні дати мені дозвіл! Дозвольте мені, будь ласка! Тату, дозволь! Дозволь, мамо!

Батько озирнувся і втупився в міс Гані.

— Це ти та вчителька, що колись до мене приходила? — запитав. І знову почав завантажувати в машину валізи.

Його дружина підказувала:

— Цю треба запхати на заднє сидіння. В багажнику вже немає місця.

— Я з радістю взяла б до себе Матильду, — сказала міс Гані. — Я доглядатиму її з любов’ю й турботою, містере Вормвуд, і платитиму за все сама. Це вам не коштуватиме ні пенні. Хоч це й не я придумала. Це Матильда. І я не погоджуся дати їй притулок без вашої на те добровільної згоди.

— Справді, Гаррі, — пробурмотіла мати, заштовхуючи валізу на заднє сидіння. — Може, відпустимо її, якщо вона сама так хоче. Менше нам буде клопоту.

— Я поспішаю, — буркнув батько. — Не можна спізнитися на літак. Якщо хоче, то хай лишається. Я не проти.

Матильда стрибнула до міс Гані на руки, притулилася до неї, а міс Гані її приголубила. Тим часом мати, батько й брат сіли в машину, й машина рушила, вискнувши колесами. Брат помахав рукою в заднє віконце, а батьки навіть не озирнулися.

Міс Гані міцно обіймала дівчинку й вони обидві не промовили ні слова, дивлячись, як велика чорна машина доїхала до кінця вулички й назавжди зникла за поворотом.