Andriy - Unknown

Бідолашного Вільфреда це геть спантеличило.

— Стривайте! — вигукнув він. — Зачекайте! Я маю додати вісім кокосових горіхів до восьми земляних... — Він почав рахувати на пальцях.

— Ти набряклий пухир! — зарепетувала Транчбулка. — Поточена міллю личинка! Це ніяке не додавання! Це множення! Треба відповідати — три на вісім! Чи, може, вісім разів по три? Яка різниця між три на вісім і вісім разів по три? Говори, малий розчавлений буряк! Швидко!

Вільфред був уже такий переляканий і приголомшений, що не міг і говорити.

Двома величезними кроками Транчбул наблизилась до хлопця, а тоді якимось дивовижним спортивним прийомом, запозиченим, можливо, з дзюдо чи карате, підчепила Вільфредові п’яти своєю стопою так, що хлопець підлетів угору, зробивши сальто-мортале. Та він устиг виконати тільки половину сальто, бо директорка вловила його за кісточку ноги, і він повис догори дриґом, наче обскубана курка у вітрині крамниці.

— Вісім разів по три, — верещала Транчбул, тримаючи Вільфреда за ногу й гойдаючи ним з боку в бік, — вісім разів по три — це те саме, що й три на вісім, а три на вісім буде двадцять чотири! Повтори!

Саме в цю мить на другому кінці класу зірвався на ноги Найджел, який схвильовано почав показувати на дошку й кричати:

— Крейда! Крейда! Дивіться на крейду! Рухається сама собою!

Найджел верещав так істерично й пронизливо, що всі присутні — і пані Транчбул теж — подивилися на дошку. І справді — над її чорносірою поверхнею завис у повітрі новесенький шматочок крейди.

— Вона щось пише! — репетував Найджел. — Крейда щось пише!

Так воно й було.

— Що за чортівня? — залементувала пані Транчбул. Вона приголомшено дивилась, як чиясь невидима рука виводить на дошці її власне ім’я, і випустила Вільфреда з рук. А тоді заволала, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Хто це робить? Хто це пише?

Крейда й далі писала.

Усі в класі почули зойк, що вирвався у пані

Транчбул з горла.

— Ні! — верескнула вона, — не може бути! Це не може бути Маґнус!

Міс Гані швидко зиркнула на Матильду. Дівчинка сиділа за партою, випроставшись і тримаючи високо голову, вуста стиснуті, а очі світилися, наче дві зорі.

Тепер усі чомусь подивилися на пані Транчбул. Лице її стало біле як сніг, вона хапала ротом повітря, наче камбала, витягнена з води, раз по раз здавлено ойкаючи.

Крейда перестала писати. Якусь мить ще висіла в повітрі, а тоді впала, хряснувши, на підлогу й розломилася навпіл.

Вільфред, що вже зумів знову сісти за свою парту в першому ряду, заволав:

— Пані Транчбул упала! Пані Транчбул на підлозі!

Це була чи не найголовніша сенсація, тому всі учні позривалися з місць, щоб добре роздивитися. І справді, велетенська постать директорки розпласталася навзнак на підлозі в глибокому нокауті.

Міс Гані підбігла до повергнутої велетки й опустилася поруч з нею навколішки.

— Зомліла! — вигукнула. — Знепритомніла! Негайно хтось побіжіть по медсестру.

Троє учнів вибігло з класу.

Найджел, завжди готовий діяти, зірвався на ноги й кинувся до великого глечика з водою.

— Тато каже, що того, хто зомлів, найкраще приводити до тями холодною водою, — повідомив він і з цими словами вилив увесь глечик просто директорці на голову. Ніхто не був проти, навіть міс Гані.

Тим часом Матильда й далі сиділа нерухомо за партою. Відчувала дивне піднесення. Так, ніби торкнулася чогось потойбічного, найвищої точки небес, найдальшої зорі. Так приємно було відчувати енергію, що накопичувалася в глибині очей, фонтануючи теплим потоком у голові, і очі її стали враз нестерпно гарячі, пекучі, як ніколи, і з них щось шугонуло, а шматочок крейди здійнявся в повітря й почав писати. Здавалося, ніби вона майже нічого й не робила, це все виявилося так просто.