ваня - Unknown

На цьому Берелі закінчив свою розповідь, а я ще довго не міг вгамуватися: «Як це можливо – вбити найрідніших тобі людей і не відчути нічого?.. Якщо в нас, в безсмертних, немає почуттів, то може ми не люди?... Тварини? Невже ми становимо загрозу для смертних?.. Тоді як ми можемо їм допомагати?.. Як нелюди можуть допомагати людям? Як можливе наше співіснування?» Думок в голові все більшало, особливо таких, які спонукали запитати в Адама, як він гадає, що здолало в ньому здібність відчувати і чому він живе у місті, яке вічно нагадуватиме йому про цю страшну болючу подію. Та я не ставив йому ці питання – не хотів напосідати. Натомість мовчав, а він лише похилив голову, дивився у землю. Я з усіх сил намагався відчути жаль до нього, до того, що він пережив… Але не відчув. Вперше, будучи безсмертним, у мені прокинувся якийсь смуток, але чи був то він. Це почуття було штучним, ніби воно виникло, бо так було потрібно в даний момент.

Минали місяці, а я щодуху намагався знайти місце, яке відволіче від думок про силу… Я знайшов його, принаймні гадав, що знайшов. Була весна. Занурившись прохолодного вечора повністю у свій сон, я побачив щось надзвичайно ніжне, завжди веселе й безтурботне. Побачив місце сповнене приємними несподіванками та здивуваннями, втіхою та пустощами. Кожен з нас там був. Був час, коли наслідки наших дій сприймалися як непосидючість чи звичайна дурість. Дитинство... Уві сні я поглянув на себе маленького, ще такого необізнаного, мені було чотири роки. Я літав у казках між злими драконами і добрими чарівниками, мружився, коли дракон дихав полум’ям та радів фокусам чарівників. Раптом я, такий беззахисний, опинився в цілковитій темряві. Я зник, більше не з’являвся в чарівному світі, де всі оповіді закінчується бенкетами, невимовним щастям їх героїв. Я зник з оселі мрій, та про це ніхто не знав. Ніхто не турбувався про мене, а я так хотів, щоб хоча б хтось звернув увагу, щоб хтось пригорнув мене і сказав, що поверне у той світ назад. Роздумуючи над своїм сном, знайшов у ньому непрозорий натяк. Вбачав у маленькому собі кожну людину на землі, яка живе задля здійснення своїх мрій. У неї ніхто не має права забрати її найдорожчий скарб – життя. Її ніхто не має позбавляти можливості бути щасливою, позбавляти найціннішого – почуттів.

Як вартовий, у майбутньому я буду допомагати людям. Вважав, що буду їх захищати, берегти від недуг. Марив цією думкою про захист, і жага сили залишала мене. Не зовсім залишала, вона десь вдало ховалася, аби не зникнути взагалі з моєї голови. Наступного дня ми медитували з Адамом у підвалі, і я, переконавшись, що моє місце спокою (де мене не чіпає сила) це уявлення себе дитиною, яка почувається так чудово й затишно у світі казок, я порушив сеанс самозаглиблення Берелі, викрикнувши:

-Я знайшов!

Він розплющив очі і запитав:

-Що?

-Місце, у якому мені затишно й думки про силу відходять на дуже далекий задній план.

-Справді?

-Так! Коли уявляю його, то переймаюся іншим… Звільняюся від манії могутності.

-Ти впевнений у цьому? – знову перепитав Берелі.

-Так! Це місце таке безтурботне, змушує замислитися над пошуком самого себе, у ньому я не почуваюся розгубленим. У ньому мушу існувати, бо не хочу його залишати!.. У ньому ніби не маю іншого вибору.

-То це чудово! – вигукнув Берелі. Він підвівся. Підійшов до свого ящика з інструментами. Перебираючи в ньому ключі, промовив далі:

-Тобто це твій ідеал, твоє найдорожче бажання?

-Так!

-Чи зможеш ти згадати про нього, коли виникне нагальна потреба застосувати силу?

Я замислився і з невпевненістю промовив:

-Думаю, що так…

-О… То ти лише думаєш?

-Ні, зможу! – набравшись рішучості, сказав я.

-Добре, тоді сиди на підлозі там, де сидиш, не підводься, не рухайся й спробуй не опиратися ні за яких умов, добре?

-Гаразд, – здивовано промовив.

Адам витягнув молотка й кілька здорових гайкових ключів з ящика. Він наближався до мене, я б сказав, навіть підкрадався, у його очах горів якийсь запал, то було щось на кшталт погляду хижака, який прямує до своєї жертви. Своїм інстинктом сили я відчув з його боку ворожість і вже хотів підвестися й приглушити в ньому його зверхність. Але не зробив цього… Я зрозумів!.. Це було випробування, на якому я мав показати, що дійсно знайшов у собі дещо, що відволіче мене від сили. Я спершу отетерів, а потім почав думати про політ у країну мрій, про веселих чаклунів, почав заспокоюватися.

Перший удар по голові Адам завдав молотком. Інструмент від зустрічі з моєю довбешкою лише розлетівся на друзки. Звичайно, від потужності удару я вже валявся на землі, а не сидів. Болю не відчував, шкіра не посиніла, не зазнала жодних змін, тому єдине що стривожило мене – думка про відплату, якої я хотів завдати за таке зухвальство, за те, що хтось посмів зі мною так себе поводити. Я знав, що то в мені промовляє сила, тому ще дужче пірнув у «свій світ дитинства». На моєму обличчі спостерігалося, як тяжко мені дається боротьба з інстинктом. З інстинктом – не з Адамом. Я мружився, кривився, заплющував і розплющував очі. З усіх сил намагався не піддаватися провокаціям Адама, але він, вочевидь, поки не мав жодного наміру приглушити своє бажання перевертати мене на землі ногами й гамселити залізними ключами. Коли всі ключі вже зламалися, Берелі схватив мене однією рукою за ліву руку, іншою за ліву ногу і жбурнув у стіну. Дякувати, що місіс Крекворк мала сьогодні вихідний і не перебувала у замку, бо подумала б, що в підвалі почався землетрус. Я відчував, як в Адамові накопичується ще більше ворожнечі. Не відповідати силою на його силу ставало все важче. Він схопив мене рукою за горло і дивився мені в очі з жагою розірвати мене, а я боровся зі своїми думками про силу, які прагнули увірватися в «світ мого дитинства». Берелі поставив мене на ноги й ударом своєї ноги мені у груди відправив знайомитися з іншою стіною підвалу. Я впав обличчям додолу і вже не ворушився, як зовсім раптово припинив відчувати агресію з боку Адама. На мить здалося, що я подужав своє прагнення сили, бажання помсти на стільки, що вже й не відчуваю його з боку Берелі. Але як виявилось, Адам самотужки зупинив своє прагнення відчайдушно гамселити мене. Ось так невимушено взяв і зупинив, за долю секунди він перетворився з навіженого, оповитого думкою про силу, на спокійного хлопця. Він підійшов, допоміг підвестися й промовив: