ваня - Unknown

-Ти прагнеш кудись застосувати свою потужність, звільнити енергію. Але потрібно боротися. Тут твоє місце спокою мало чим зарадить, переконай себе, що ти здатен стримуватися від використання сили в моменти, коли навіть її не потребуєш!

Я переконував себе, як міг, переконував, що можна обійтися без сили, без її застосування, але сам у це не вірив. Дивним здавалося, що хоча й не вірив, але силу застосовувати у той момент не хотів, я її ніби відштовхував, не сприймав. І це було надзвичайно, здавалося, що я її контролюю.

Залишивши площу, ми подалися до якогось шинку. Зайшовши у приміщення, підійшли до барної стійки. Адам привітався з барменом. Він познайомив мене з ним, розповів, що це його найліпший друг. Бармен Енді був смертним років тридцяти. Я не йняв віри, як найліпшим другом безсмертного може бути людина. Енді був дуже радий зустріти Берелі, адже вони «вже так давно не бачилися». Адам розповідав про своє відрядження, про іноземні вина, він казав, що більше ніж півроку керівництво змушувало його слідкувати за виробництвом напою на якійсь фабриці. Я здогадався, що Берелі бреше йому, ці півроку він навчав мене концентруватися, самозаглиблюватися. «Енді не знає, ким насправді є Адам». Берелі відрекомендував мене як свого кузена. Вони з барменом ще довго ділилися враженнями про час, який не бачилися.

Доки вони спілкувалися, а я сидів біля них мовчки, мене зацікавили люди, які перебували у шинку і розпивали горілчані напої. Вони розмовляли, сміялися, пили за чиєсь здоров’я. Гидко було дивитися, я почував себе незручно. «Вони п’ють, а я – ні? Я теж хочу, тим паче випивка – мої колишні ліки від будь-яких проблем!» У цю мить, ніби читаючи мої думки, Адам попросив Енді налити нам рому. Я так давно не пив нічого алкогольного, аж від самісінької своєї смерті. Я підніс склянку до вуст, зробив ковток. Смак був той самий – я згадав його, але напій ледь п’янив, легка запаморочливість натякала, що на безсмертних алкоголь не має такого впливу, як на живих. Усвідомлення цього нового факту мене трохи засмутило.

-Ну як тобі? – запитав Адам про ром. – Приємний смак, чи не так?

-Так, шкода що я вже не зможу ніколи насолодитися ним сповна! – відповів йому. «Він знає про що говорю – не зможу напитися до забуття».

-До чого це він? – здивувався бармен.

-Каже, що ром вже не той, який був колись… – відказав йому Адам.

Вдосталь наговорившись із барменом, ми з Адамом вийшли з шинку. Пішли по вулиці міста туди, де Адам мав намір щось показати. Берелі розповів мені про Енді. Розказав, як вони познайомилися і навчалися разом на курсах виноробів, як товаришують, допомагають один одному, обговорюють повсякденне життя. Берелі розповідав і розповідав, потім зупинився, сказав, що нам потрібно перейти через провулок. Саме там він мав дещо показати. Ми вийшли з провулку, я знову побачив багато людей. Люди сиділи на лавках. Вони нічого не кричали, уважно слухали. Вони дивилися на стару дерев’яну сцену, мабуть, змайстровану не професіоналами, на якій відбувалося незвичайне дійство. До мене долинули слова акторів, які на ній виступали. Вони співали, читали вірші, танцювали, відтворювали веселі сюжети п’єс. Я зацікавився, почав придивлятися уважніше. Акторами були діти, їх було дуже багато. «Діти, вони такі беззахисні, вони зовсім ще не мають ворожості ні до кого». Там були дітлахи і чотирьох, і дванадцяти років. Всі мої попередні безглузді думки про неміч смертних зникли, в голові постала картина цих дітей. Саме тепер я по-справжньому відчув, що мій обов’язок є захищати людей, адже вони захищають найдорожчий скарб у житті – своїх дітей, а може й не своїх, але захищають їх усіх.

Хлопчики й дівчатка підстрибували, чого тільки не робили маленькі невинні створіння. У їхніх очах виднілася надія. Їхня мова була трішки незграбна, вони хвилювалися на сцені, іноді губилися у репліках… Раптом всі глядачі почали аплодувати, а я й не помітив, як вистава закінчилась. Але нічого, бо це ще не фінал, це лише частина вистави закінчилась. Антракт.

Поруч мене стояв Адам, який також плескав у долоні.

-Як відчуття?

-Такі… Чисті?! – здивувався.

-Скажімо, приємні й невинні? Так?

-Так. Віднайшов новий обов’язок – оберігати смертних.

-Бо вони мають дещо цінніше, ніж безсмертя?

-Вони мають можливість знаходити цілковиту втіху у очах своїх дітей, – відповів.

-Так, вони мають спокій…

Трішки помовчавши, Берелі додав:

-Всі ці діти – сироти… Вони проживають ось у тому триповерховому будинку.