ваня - Unknown

-Ось від мене тобі подарунок! – промовив він.

Я розгорнув ковдру. В ній побачив те, чого так чекав… Мої кинджали, моя зброя… Моя навіки… Назавжди… Без неї не можу себе уявити. Я обійняв кинджали – два металеві знаряддя всевладдя, витончені гострі вбивці. Ще більшу любов до них відчув, коли згадав… Згадав одне зі своїх попередніх життів. Згадав, як Адам мене навчав користуватися моїми символами вічності. Згадав, що вчитель казав мені про силу, про могутність, про обережність, про зброю, про спокій, про усе на світі.

-Адаме, я згадав! Згадав! – аж підстрибував від щастя. Чи то від чогось, що нагадувало щастя, безсмертні ж не відчувають нічого.

Берелі лиш тішився тими моїми словами. Я вистрибував перед ним, крутив у руках кинджали, міг ними таке виробляти, що захоплення від того викликало відчуття потужності, захоплення від вправності зі зброєю збуджувало думки про мою дужість і міць. Міг тримати у рівновазі кинджал, коли його кінчик лише стояв у мене на пальці. Вертів ними, підкидував, виробляв різні фокуси. А сила все підступала і підступала. Раптом я з усієї дурі розмахнувся зброєю і запустив її прямісінько у одне з дерев на вуличці, на якій ми знаходилися. Я випроменив частину сили із себе, вона ніби з мене вийшла з ось тими кинутими кинджалами, передалась їм, та при цьому я не відчув ніякої слабкості від її втрати, від втрати частиночки сили. Все було як завжди – нічого не відчував.

Берелі після мого влучання в дерево – кинджали аж застрягли у стовбурі – підійшов і поцікавився:

-Ти пам’ятаєш дорогу назад до замку?

-Так.

-Я чекатиму на тебе там завтра зранку.

-Що? – здивувався. – Я що, залишуся тут сам?

-Селище – ще один подарунок! Тут давно ніхто не живе. Ти можеш випустити тут пару!

-Випустити пару?

-Не стримуй себе, насолодися силою! Розгроми селище! Використай усю свою енергію, відчуй свою зброю, перевір її у дії! Кинджали зроблені з надзвичайно міцного металу. Сьогодні можеш не стримуватися. Іноді потрібно звільняти свою сутність, давати силі свободу, не накопичувати її. Випускати. Тому розважся добренько сьогодні. Добре?

Я був зацікавлений у тому, що говорить приятель. Він говорив правду. Дуже тяжко стримувати силу, тим паче вона ніколи нікуди не зникає, завжди з тобою. Очевидно, що тримати її у собі вічно не вийде. Я трішки подумав і відповів:

-Мені вистачить й трьох годин, щоб знищити усе тут дощенту!

-Тоді починай, – Адам сів назад до автомобіля, завів його, щоб поїхати, залишити мене наодинці з селищем і з кинджалами, а я лиш устиг сказати:

-Дякую! – і побіг руйнувати усе довкола.

Адам поїхав.

Усі ці будівлі такі мізерні, мені здавалося – крихкі. Я стрибав з однієї на іншу, пробивав їхні стріхи кулаками, трощив вікна, виносив двері. Метав свої кинджали у різні боки, влучаючи у наперед собою ж поставлені цілі. Адам колись навчив мене бойовим мистецтвам, колись – у тому минулому житті. Тому я знову використовував ці техніки та прийоми, аби зносити стовпи, ламати огорожу. Тепер більше ніколи не забуватиму навичок збивати свого противника з ніг, затьмарювати йому розум – незвичне мистецтво бою, якого колись навчався. «Тепер це не спогади – це моє життя, одне з них, не хтось чужий у голові мені розповідає про якісь події – це я той, хто пережив їх! І я знаю все про себе! Про своє бажання сили, про сутність безсмертних». Від того свого знання мені все більше хотілось нищити усе довкола, розбивати споруди у цьому закинутому селещі, легкими рухами прибирати усе на своєму шляху. І це звільняло мене, розслабляло. Настільки розслабляло, що знищивши усе, я впав і заснув.

Прокинувся уранці на пухкій зеленій траві. Підвівся. Оглянувся. Побачив, що на місці, де ще вчора було селище, тепер пустка! Не був здивованим, що я можу таке зробити. Озирнувся на всі ті уламки будівель ще раз і швидко помчався назад на гору, до Адамового замку.

Прибіг до нього десь біля одинадцятої ранку. На мене чекав Адам із валізами. Він клав їх до багажника одного зі своїх автомобілів. Я підійшов до нього:

-Ну що ж! Ми з тобою їдемо до твого майбутнього дому! – сказав Адам.

-Ми їдемо до інших вартових?

-Так! До них і до Престона. Я не думав, що ти згадаєш про своє попереднє життя вчора, але так ще краще. Тепер ти готовий до свого призначення. Тому прийми душ і переодягнися! Дорога буде довгою.

«Нарешті!» – подумалося. Побачу тих, хто такі ж як і я! Мене цікавило, які вони, які в них надприродні здібності, як вони мене сприймуть і що подумають про свого нового товариша. Вартові – нова загадка! Я прямую до них, стану частиною їх світу, ця частинка стане також і моїм життям.