ваня - Unknown

-До речі, знаєш що, Престоне? – Берелі різко поглянув на Еквіджа. – Ми маємо невеличку проблему.

-Яку ще? – зі зневагою запитав чоловік.

-Версель не пам’ятає своїх попередніх життів…

-Що? Як це можливо? – Престон раптово зиркнув на мою постать.

-Для мене це також загадка. Єдине, що ми з ним змогли пригадати – його життя, коли він виховувався у моєму старому помісті.

-Це якась маячня! Дурня! Ще такого не зустрічав. Найдовше пригадування безсмертним свого минулого було не більше тижня, а вартові взагалі моментально усе пригадують, ти ж знаєш? – Престон задумався.

Еллі, почувши слова Адама, стала похмурішою, вона опустила голову, дивилася на підлогу. Щось її засмутило у тій розмові.

-Є ще якісь несподіванки? – запитав Еквідж.

-Гадаю ні!.. Хоча, є ще одна! – відповів Адам. – Не відомо, яку надприродну здібність має хлопець… Вона ще не давала про себе знати.

-Скільки часу він вже є безсмертним? – запитав вартовий на ім’я Нелл.

-Майже півроку…

-Ще й досі нічого не відбулося, не трапилося? – лютував Престон. Це була лють, мені здалося, від того, що не все відбувається так, як цей чолов’яга хоче, ніби руйнуються його давно розроблені плани.

-Ні, нічого несподіваного…

Еквідж знову задумливо стояв. У коридорі стало тихо.

-Вас лише п’ятеро? – цього разу я порушив мовчанку.

-О так… Кефф у відрядженні! – відповіла Террі. – Він сьомий. Завтра має повернутися.

Дівчина, як могла, розряджала напругу у коридорі. Вона вже говорила будь-що, лише б не мовчати:

-Я знаю… Дорога була довгою. Сама колись це пережила… Тому ви, напевно, стомилися… Ой! Що я таке кажу, ми ж не стомлюємося… Може, ви зголод… Знову не те… Пройшли б ми принаймні до вітальні.

-Ви поки що йдіть до вітальні, а я облаштую твою кімнату, – промовив Престон до мене. – Якби ми знали, що ти приїдеш, то хоча б організували гідний прийом! Але ж Берелі любить бути таємничим, біс би його!

Еквідж попрямував до сходів будинку.

-Ну що ж, година пізня. Ми б могли випити чаю чи кави. Прошу, ходімо, – люб’язно мовила Террі, вказуючи на двері, що вели у вітальню.

Ми зайшли до великої кімнати, присіли на дивані.

-Гадаю, дивлячись на час, не потрібно кави чи чаю, можна поспілкуватися, – сказав Адам. – Краще розкажіть, як тут у вас справи, ми давненько не бачилися.

-Все як завжди… Починаємо сподіваємося, що з приїздом сьомого вартового в решти поменшає обов’язків. Буде більше часу приділяти собі увагу… А взагалі, усе по-старому, – промовив, здається, Екон… Так, це був Екон. Вже запам’ятав їхні імена.

-Як справи у Престона?

-Як і були! Все стоять на місці! Не рухаються, та й сумніваюся, що зможуть колись покращитись, – відказав Нелл.

-А чим займається Престон? – запитав я, але не почув відповіді, бо Еквідж зайшов до кімнати сказавши, що вже все налагодив. Він попросив Еллі провести мене до моєї спальні, наголосив, щоб сьогодні я відпочивав, а завтра о сьомій годині ранку був у вітальні, одягнений у речі, що він залишив для мене на ліжку.

Ми піднялися на третій поверх. Еллі вказала пальцем на мою кімнату. Вона побажала мені доброї ночі:

-Завтра ми влаштуємо тобі дійсно справжній прийом! Сьогодні краще більше нічого не робити. Еквідж виглядає дуже роздратованим через цю історію про попередні життя… На добраніч! Нехай тобі присниться янгол! – і по-доброму дивакувата Еллі пішла.

Я прочинив двері до моїх хоромів. Здивувався. Кімната була більшою навіть за ту, що мав у Адама. Здоровезне ліжко, плазмовий телевізор, робочий стіл, шафа, дзеркало у повний зріст, масажне крісло та ще багато іншого. Я відкрив гардеробну, побачив, що вона наповнена вишуканим чоловічим одягом мого розміру. На ліжку лежав мобільний телефон, годинник, вбрання, що мені Престон сказав одягнути завтра, і ще щось. Якісь чохли… «Так, чохли…» Це були чохли для моїх кинджалів-тризубів. Вони одягаються на ноги: один на праву, один на ліву – для двох ножів. Їх потрібно накладати під штани, щоб ніхто не помітив. Я відразу дістав зі своєї валізи дорогоцінну зброю та приміряв чохли разом з нею на себе. Вони зручні й виготовлені спеціально для мене. «Це чудово, тепер мої символи сили завжди знаходитимуться поруч. Я зможу носити їх будь-де!»

Я переодягнувся у піжаму, впав на ліжко й пригадував тих, кого сьогодні бачив вперше в житті. Тих, котрі тепер є найважливішими для мене – моя нова родина.

Террі – привітна й ввічлива брюнетка, з розпущеним довгим волоссям виглядала надзвичайно звабливою. Стен – високий хлопець, який не відпускав руки Террі ні на секунду. «Невже вони дійсно закохані один в одного?» Нелл – насторожений юнак, він видався досить серйозним. «Цей блондин напевно не вміє жартувати». Екон… Єдиний по-справжньому зрадів, побачивши мене. Еллі… Зеленоока дівчина з зібраним у хвіст волоссям. Еллі також виглядала серйозною, водночас невимушеною. Щось тягнуло до неї, якась невідома сила в мені розгледіла у ній дещо привабливе, дещо моє. ЇЇ очі були сповнені рішучості, наполегливості. Вона просто ідеальна! Захопила мене у полон своїм смутком, який долинав від неї там у коридорі. «Але я їй цього не скажу, вона не повинна знати. А навіть якщо й скажу, то не повірить. Навіть мені у це складно повірити. Безсмертні не відчувають нічого, а те що я, так би мовити, відчув – це, напевно, сила мене хоче обманути, можливо, почуття потужності просто змушує тягнутися до іншої могутності. Не знаю, що там трапилося, та про це варто мовчати!»