ваня - Unknown

Кожен вартовий на вигляд приваблива й цікава персона. У кожного на шиї є символ безсмертя, як і у мене. Те, як вони стояли у коридорі – струнко й упевнено, видалось проявом їхньої влади над чимось невідомим. «Я також так непорушно стою, й очі мої при цьому кажуть, який я нездоланний у порівнянні з іншими. А яка сила від них усіх долинала, невже й від мене таке чується?» Таке було величне збудження!

«Завтра вони покажуть мені свої здібності, розкажуть про роботу, яку виконують, поділяться враженнями від безсмертя, дадуть певні поради. Вони стовідсотково здивують.... Приймуть у своє тісне коло». Захоплення завтрашнім днем оповило. Я заснув.

***

Подарований Еквіджем наручний годинник вказував на сьому, а моє тіло ще й досі ніжилося у ліжку. Аж підстрибнув, зрозумівши, що проспав. «Престон цього не схвалить». Учора він видався суворим чоловіком, відповідальною особою, яка обожнює порядок. Такий собі наглядач над вартовими. Я швиденько одягнув костюм, залишений на моїй постелі учора. Це був не костюм у класичному розумінні. Не спортивний костюм. Це було щось на кшталт термовбрання, зроблене з масивної тканини, що могла добре розтягуватися. Прості штани та гольф із застібкою. Речі мали темно-синій колір. Вони ніби були призначені для бігу чи фізичних вправ. Під штани наклав чохли з моїми залізними кинджалами.

Я спустився сходами до вітальні, у якій на мене чекали Престон і усі вартові, крім Кеффа. Вони були у таких же костюмах. Наше угрупування змахувало на гурток, до якого належать люди зі спільними інтересами – клуб фанатиків.

Еквідж мав невдоволений вираз обличчя через моє запізнення.

-А де Адам? – запитав я.

-У нього справи! – невдоволено промовив, як тепер його називав, суворий наглядач.

-Він не приєднається до нас?

-Увечері зайде попрощатися.

-Як попрощатися? Чому?

-Він виконав свою роботу – виховав усіх вартових. Його послуги у цьому плані більше не потрібні… Ще є питання?

-Ні! – збентежено кинув я відповідь.

-Тоді гайда, по конях! – радісно викрикнула Террі!

Вийшли на вулицю. Біля входу нас очікували сім припаркованих автомобілів. Це були автомобілі вартових! Серед них, очевидно, мало бути й моє авто. Престон вказав мені рукою на чорне ламборджині, що стояло скраю:

-Воно твоє! – наглядач кинув у мої долоні ключі.

Мені стало приємно від такої несподіванки. Я посміхався, дивлячись на цього монстра на колесах.

-Будеш їхати за мною, я вказуватиму тобі шлях! – надав мені допомогу Екон.

Кудись вирушали, але їхати було недовго – хвилин двадцять… На шаленій швидкості! Ми їхали з Економ, намагаючись обігнати один одного. Не знаю, чому себе так поводив, я ж не знав куди кермувати, але пробував об’їхати нового товариша. Мені шалено хотілося помірятися з ним швидкістю автівок, та й на дорозі, крім безсмертних, не виднілося жодної іншої душі, тому чому б і ні.

Ми зупинилися перед височенною й широкою будівлею. Вгадайте, який логотип побачив на її вивісці… «Сетер»… Так, це приміщення – головний керуючий центр компанії з виробництва нищівної зброї. Він розташований далеко від міста. Люди навколо нього метушилися, бігали й щось обговорювали. Це були, вочевидь, робочі, що працювали в цій будівлі. Я відчув серед людей безсмертних, багато безсмертних знаходилось на підприємстві. Ми зайшли у середину споруди та разом рушили до ліфта. У будівлі було ще більше людей, але на дивно одягнених сімох перехожих вони не звернули увагу, навіть не привіталися зі своїм начальником – Еквіджем. У ліфті Престон встромив якусь картку до отвору між кнопками з номерами поверхів. Ми рушили не уверх, а у глибокий підвал. Монітор ліфту показував «-27» поверх, коли він зупинився. Двері елеватора відкрилися. Ми увійшли у дуже простору кімнату? Ні… Це більше нагадувало спортивну залу. Зала була прямокутна – десь двісті метрів у ширину й сто у довжину, десь десять метрів від підлоги до стелі. Стіни її не бетонні, а залізні, дуже міцні. «Точно з такого заліза зроблені мої кинджали». У кутку приміщення знаходилися три столи зі зброєю… Зброєю, що виробляла фірма «Сетер» – лазерні стволи, ядерні гранатомети, молекулярні бомби… Чого тільки там не було.

Ми підійшли до столів. Еквідж, ставши перед нами усіма, заговорив:

-Вітаю вас на щомісячному тренуванні!

Вартові стали струнко у одну лінію. Я спробував прилаштувався до них.

-Так як Кефф ще й досі не прибув, тренуватимемося без нього… Наші лави поповнив останній ваш соратник, тому почнемо, як сказав би вчитель до новоприбулого учня, зі знайомства… – продовжував Престон. – Террі, прошу, продемонструй Версу свій талант!