ваня - Unknown

-То виходить, що я народжений для чогось важливого?

-О так! Але нехай краще ти дізнаєшся про своє «велике» призначення від Престона. Престон – один з небагатьох, хто знає секрет за для чого вартові… – він подивився на мене, похапцем опустив очі і мовив далі,– Роблять те, що вони роблять… Відмінність ваша від звичайних безсмертних полягає в тому, що ви маєте надприродні здібності, проте дізнаєтеся про них, лише отримавши вічність.

Адам Берелі… Так його звали. Він вмостився на землю та повідав мені, що безсмертних тисячі на світі. Вони мусять приховувати своє єство. Вони з’явилися, щоб допомагати людям, але в чому полягає їхня допомога, він не розповів.

-Якщо хочеш дізнатися більше про себе, про свої здібності, тобі спочатку потрібно згадати, чого я тебе навчав.

Мені було тяжко змиритися з тим, що почув, але можливість пізнати себе манила так сильно, що я, не вагаючись, відповів:

-Що мені зробити, аби згадати?

-Не бачу кращого способу, ніж вивчити все знову!

-Я згоден!

Адам розповів, що живе в замку на горі у Англії. Він казав, що там затишно й ніхто не зможе завадити нам поринути у «світ істинний». Тому першою своєю справою я мав забрати закордонний паспорт з гуртожитку і полетіти з ним до його домівки. «Але як я полечу? Ось так просто візьму полечу? А тато, він залишиться зовсім сам, один». Я сказав Адаму, що спершу маю попрощатися з батьком. Моїм наміром він дуже здивувався. Тоді я почув першу й найважливішу істину про себе:

-Безсмертні не мають почуттів, ніяких! Ні почуття переживання, ні почуття кохання, ні жалю, ні страждання, ні бажання чогось… Хоча ні, одне бажання вони мають – сила, чи не так? – це було риторичне запитання, тому я на нього не відповів. – Ти б міг попрощатися з батьком, та все ж таки не варто, ти його більше ніколи не побачиш. Скоро про нього й не згадаєш. У тебе є лише час забрати паспорт. Чекатиму в аеропорту.

-Домовились, – відповів я, навіть не сперечаючись з ним. Можливо, мені вже було начхати на тата?

Так і зробив. Повернувся до гуртожитку. Зібрав деякі речі. В аеропорту Адам купив нам квитки на найближчий рейс до Англії. Через годину ми вже сиділи у зручних кріслах на борту. Адам казав, що він любить вишуканість, тому взяв нам квитки до першого класу. У літаку нестримно хотів у нього щось запитати ще про безсмертних, проте навколо були люди, тому відповідно ніякої розмови в нас би не вийшло. Ось так мовчки аж до самого замку відбулася моя подорож на навчання, аби стати вартовим.

До замку прибули о дванадцятій годині дня. Я побачив одиноку величаву будівлю, інших будинків поряд неї не було. Адам не мав сусідів, лише хвойний ліс довкола розкішного маєтку. Нас зустріла якась покоївка, жінка похилого віку.

-Містер Берелі напевно зголодніли з поїздки? – запитала вона, знімаючи наші пальта. Я зрозумів, що вона – смертна, яка не володіє таємницею свого господаря: по-перше, не відчував її силуету, жаги сили, по-друге, вона спитала про їжу, але, скоріше всього, Адам також не хоче їсти, бо за всі три дні мого безсмертя я ні разу не зголоднів.

-Нам по мисці Вашого німецького супу, місіс Крекворк. Були б дуже вдячні, якби Ви приготували його за своїм старим німецьким рецептом, – відповів Адам.

Покоївка пішла.

«Дивно. Можливо, лише вартові не відчувають голоду?» – подумалось тієї миті.

-Я не хочу їсти! – сказав Адамові.

-Я також, але це не заважає нам насолодитися тихим обідом.

-Але це ж безглуздо! Чи не краще перейти одразу до справи?

-Слухай, хлопче, – я засміявся від його слів. Він це сказав, ніби йому років п’ятдесят, хоч виглядав на двадцять п’ять максимум, – єдине, чого мені хочеться, окрім сили, – це спокій, а на навчання в нас є ціла вічність, принаймні років сімдесят точно.

-Скільки? – здивувався.

-Це жарт… Престон очікує тебе побачити ще не скоро, тому нам немає куди поспішати… Ходімо, покажу твою кімнату.

Ми піднялися на другий поверх цього великого замку на три вітальні, дві кухні, вісім спальних кімнат і троє ванних. Замок знаходився дуже високо над рівнем моря. Берелі казав, що тут цілорічно лежить сніг. Моя кімната була надзвичайно простора, на ліжку вмістилось би щонайменше вісім осіб. Взагалі все це набагато відрізнялося від того, що мав у гуртожитку, тому початок моєї подорожі заінтригував. Адам сказав, щоб я прийняв душ і спускався до обідньої зали.

Усі меблі цього маєтку коштували чимало, вишуканий дизайн дивував простотою та легкістю сприйняття кожної деталі. Пообідавши й подякувавши покоївці за смачну страву, Адам розповів, що місіс Крекворк працює в нього недовго, а крім неї, за замком більше ніхто не доглядає, тому вона дуже цінна особа в його житті.