ваня - Unknown

Я біг годинами. Нарешті прибув до озера. Потроху сповільнюючись, побачив на березі того, до кого прямував. Його постать була повернута до мене спиною. «Це чорне пальто… Це той, кого зустрів учора, той, об кого спіткнувся». Я розумів, що ця особа єдина, хто може відповісти на всі мої запитання. Він знав, що мало статися двадцять п’ятого листопада, він звідкись знав, що не помру так, як хочу. «Ти не зробиш того, що задумав», – так він казав. «Він пояснив би мені усе, що зі мною відбувається! Але що це?» Чим більше наближався до нього, тим більше про себе нагадувала сила. Щось наказувало перевірити свою могутність на ньому, якийсь новий інстинкт з’явився у моїй поведінці. Цей інстинкт з кожним зробленим кроком все більше впливає на мене. Підійшовши зовсім близько, я швидко підбіг до постаті. Схопив хлопця однією рукою за шию.

«Ось він, мій суперник за могутністю», – подумалося. Хоч як стискав чужинцю горлянку, та його обличчя залишалось незворушним, ніби йому зовсім не боляче. Мене це розгнівало. Я підняв його тіло рукою, жбурнув щосили на землю. Але він навіть не зморщився, підвівся, обтріпався від бруду, підійшов до мене. Бажання завдати йому болю ще більше зросло. Я хотів його вдарити кулаком, але він перший схопив мене за обидві руки й згорнув їх за мою спину.

-Хіба так вітаються зі старими друзями, – промовив він. Вмить цікавість охопила мене більше, ніж новий інстинкт:

-Якщо ми бачилися вчора, це не означає, що ми вже є давніми друзями.

-Вчора… – здивовано промовив він. – Ти знаєш, як мене звати?

-З якого дива? Ти, здається, не відрекомендувався…

Він відпустив мої руки, подивився на мою шию.

-Знак є…

-Ти, я так розумію, обізнаний, що зі мною відбувається? – перервав його роздуми. – Ти знав, що я стану таким? Звідки?

Дебелий юнак стояв розгублений, а потім відважно спитав:

-Ти вже не хочеш померти?

-Ні…

-Добре…

-Як це розуміти? Що ти про мене знаєш? Ти такий як я? – накинувся зі своїми запитаннями на хлопця.

-Ти не хочеш померти… Отже, ти дещо згадуєш. Але чому ти не згадав усе? – філософствував він.

-Про що ти говориш? Ти взагалі чуєш мене? Чи мої запитання пролітають крізь тебе?

-Я відповім на твої запитання, хоча й цього не було в моїх планах. Але спочатку, будь ласкавий, спробуй згадати моє ім’я.

-Згадати твоє… Я ж тобі кажу, що тебе не знаю! – продовжував лютувати.

-А ти придивися пильніше… Подивися уважніше, напружся…

-Що за безглуздя?

-Ну ж бо! Дивися!

І я подивився у його насторожені очі… А потім на шию. Помітив такий же символ, що й в мене, а потім знову в очі… «Що за чортівня?» У моїй голові з’явилися якісь спогади про нього, але це були не мої спогади, точніше ніби чиїсь спогади з’явилися в моїй голові. Уява намалювала дивну стару будівлю, у якій знаходилося багато зброї, на стінах розміщені полотна з намальованими на них картинами страшного бою, якоїсь воєнної дії. І посеред найбільшої зали в будівлі стояв цей хлопець, але там у нього інша зачіска й одягнений він у брудну стару мантію. Він щось розповідає… Чогось навчає… Це вчитель… Це приятель… Приятель…

З моїх вуст ледь чутно зірвалося:

-Адам…

***

-Це вже щось! Ти почав пригадувати одне зі своїх минулих життів. Сподіваюсь те з них, яке мені потрібно, – сказав хлопець. – Ну що ж, будемо пригадувати його повністю, а то ще Престон подумає, що я й усі твої життя пропив.

-Га? – все, що зміг вимовити, будучи у ступорі від того, що звідкілясь знав його ім’я.

-Ти хочеш знати, хто ти?

-Так! – ледь оговтався.

-Ти – безсмертний! Навіть більше, ти – вартовий! Ти прийшов до мене, бо мій силует якнайчіткіше вимальовувався у твоєму мозку. Це через те, що я – тобі подібний, котрий знаходився найближче, а наше поріддя має здібність відчувати один одного.

-Безмертний, вартовий? – кілька слів зовсім не давали всю інформацію, яку бажав знати. – І що це означає? Що пояснює? Чому в моїй голові твориться такий жахливий хаос?

-Ти тільки вчора народився, учора став справді тим, ким мав бути! Хоча я думав, що ти маєш пережити ще щонайменше три своїх жалюгідних життів, принаймні так казав Престон. Не пам’ятаю, щоб він коли-небудь помилявся.

-Що означає «ти вчора народився», це як вперше з’явився на світ?

-Щось схоже. Ти сам відчуваєш, що тепер живеш по-новому, чи не так?

-Так… – задумливо відповів.

-Ти всі свої життя прагнув померти, бо знав, що снуєш не своєю долею. Зараз ти знаходишся саме у своїй тарілці. На жаль, всі безсмертні повинні відчути себе людиною перед тим, як прийняти вічність. Деякі з могутніх своє людське життя проживають спокійно, а ось вартові, вони щонайшвидше хочуть отримати безсмертя, тому й божеволіють у своєму смертному тілі, ось як ти, наприклад, – в мене було таке відчуття, ніби десь чув цю історію. – Що? Відчуваєш, що тобі вже хтось розповідав це? Це не примарно! Це твої спогади з того часу, коли я навчав тебе твоєму ремеслу– бути вартовим. Я так роблю з кожним з вашого роду, називаю своєю місією: вливаюся в одне з ваших життів, розповідаю про велике майбутнє, навчаю бойовим мистецтвам, навчаю контролювати себе, не видавати свого єства, приймати зважені рішення, щоб ви вже були готові до свого призначення. А по завершенню вбиваю у віці двадцяти років, аби ви виглядали молодими й схожими на звичайних людей, коли настане ваш час… – він дістав сигарету з кишені, закурив. – Дякувати, ти – останній сьомий вартовий. Більше мені не потрібно буде гратися з вами. Це так паскудно – бавити вас! – засміявся він.