ваня - Unknown

Ми спустилися до гаражу, розташованого під замком. Там знаходилися три машини, кожна з яких описувала певну епоху історії, прожиту господарем. Мене вразило, скільки часу вже Берелі є безсмертним. Ми сіли у чорний мерседес. Спустилися до лісу. Саме там, як казав Адам, проходитиме наше навчання.

Адам вів мене все глибше в ліс. Я насмілився поставити питання, відповідь на яке цікавила ще у заповіднику:

-Ти сказав, що ми не маємо почуттів, але там, біля озера, я відчував лють і злість. Так чи ні?

-Це не ти відчував, а твоя сила, твоє прагнення позбутися її частинки. Вона ще не раз даватиме про себе знати, має над тобою владу. Ти її жадаєш, а вона прагне бути застосованою, – відповів він і додав. – До речі, безсмертні ще й холодом не переймаються, тому скиньмо свої пальта, відчуймо себе володарями пори року.

Ми зробили ще кілька кроків. Вийшли з лісу… Дійшли до одного з обривів гори, точніше, ми стояли на вершині обриву. Берелі вдихнув повітря на повні груди. Повітря було свіже, таке чисте, п’янке. З цього місця можна оцінити усю красу цієї гори, її велич. Мені було приємно стояти тут. У цю мить без жодних сумнівів я довірився Берелі. Тепер він мій наставник, він навчить бути тим, ким мені призначено стати. Адам підійшов до краю урвища, роздивився по боках, випрямився, здалося, відчув якесь блаженство, потім повернув голову до мене. Він промовив:

-За мною!

І стрибнув з обриву.

***

Дивуватися нічому. Немає нічого надзвичайного у тому, що безсмертний стрибнув зі скелі. Єдине, що мене зацікавило: «Як він приземлився?». Я підійшов ближче до краю, подивився униз з обриву. Землі не бачив, лише чи то туман, чи дивний сіро-прозорий дим виднівся. Ситуація нагадувала мені момент, коли хотів впасти з даху високоповерхівки, щоб розбитися на смерть, ось тільки зараз падати доводилося з іншої причини. Я відійшов на шість метрів від краю обриву, аби розігнатися. Щось у голові промовляло, що так буде екстремальніше, захопливіше. Я набрав швидкість, щосили відштовхнувся від землі, підлетів десь на два метри уверх, а потім стрімко полетів головою униз. Думок абсолютно не існувало в ту мить, нічого не відчувало й моє тіло. Все видавалось просто й легко. Як казав, коли марив самогубством, «Стриб і все!»… Земля наближалася. Мені не хотілось впасти всім тілом додолу на такій шаленій швидкості, тому я з легкістю перекрутився і приземлився на обидві ноги, трішки застрягши у ґрунті. На обличчі в мене з’явилася сором’язлива посмішка, як у закоханої школярки.

-Ну як відчуття, смертнику? – запитав Адам, який сидів на гілці сосни (він впав з обриву на те дерево).

-Невже ми з тобою стрибали зі скель, коли ти мене навчав? – запитав його з сарказмом, адже Адам повчав мене смертного, а смертний би не вижив після такого.

-Але ти ж більше не здатен покинути цей світ, тому практику краще проходити таким чином, – посміхнувся він. – Приєднуйся до мене, залізь на гілку!

Я підійшов до сосни. З легкістю, застромлюючи пальці аж у стовбур міцного дерева, викарабкався догори.

-Медитація – це засіб, який надасть тобі контролю над силою. У моменти люті, гніву та ненависті подарує шанс зупинитися. Так, саме шанс: вміння заглибитись у себе не гарантує тобі повного контролю…

-Але щоб розлютитися потрібно, щоб хтось тебе розлютив… – перервав Адама. Він плавно підняв руки доверху, заплющив очі, почав медитувати і продовжив:

-Чи щось. Тебе може розлютити усе, що не сподобається. Це наш недолік, – він підняв одну ногу й стояв іншою на гілці, тримаючи нею рівновагу, – повторюй за мною.

Я підняв руки догори, випрямив одну ногу горизонтально й заплющив очі.

-Прислухайся! Що ти чуєш? Що ти відчуваєш? Що коїться у твоїй голові? – запитав він.

-Чую… Нічого не чую. Я відчуваю спокій. Ні… Дещо інше… Щось… Не знаю що…

-Відчуваєш тривогу?

-Ні, дещо… дещо пригадую…

-Пригадуєш? Що ж ти пригадуєш?

Я дійсно спантеличився якоюсь музикою, тепер її чув і почав собі уявляти:

-Я бачу тебе. Ти дістаєш дивні блискучі кинджали і віддаєш мені… Ні, зачекай… Це я обрав кинджали, ти мені їх вручаєш… Я радію, ніби мені сім років… Ні, мені і є сім років! – крикнув. Від свого видіння я втратив рівновагу. Впав з гілки на землю. Берелі спустився, простягнув мені руку:

-Підводься! – я встав. – Блискучі кинджали – це єгипетські тризуби, схожі на японські саї. Вартовий у ранньому віці обирає зброю, яка його приваблює, а я навчаю нею користуватися…

-І де ж мої кинджали? – здивувався, що вони ще не в мене. Ніколи не тримав їх у руках, принаймні в цьому житті, а з голови вони не зникали.