Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Святий Ґрааль — це містична річ, однак кожен із нас є Ґраалем — посудиною для святості, для Бога. Свята Катерина Сієнська казала: «Будь тим, ким тебе хоче бачити Бог, — і ти запалиш цей світ».

Ти можеш побачити, коли хтось це робитиме. Так робив Джеффрі Заслоу. Він ніс у собі святість. Це простежується в усіх книжках, які він написав. Він озвучив Ренді Пауша в «Останній лекції». Він подарував слова Ґеббі Ґіффордс, щоб розповісти її історію. Він подарував Капітанові Саллі більше, ніж одну мить на Ґудзоні в літаку, що впав у воду. Він подарував дівчатам з Еймса можливість розповісти про свою дружбу і надихнути увесь світ на любов до інших.

Я познайомилася з Джеффом у 2000 році, коли він став лауреатом премії Вілла Роджерса за гуманізм Національної спілки колумністів США. Колись я була президентом цієї спілки — веселого збіговиська колумністів з усієї країни. Він отримав цю нагороду за те, що зробив дуже багато, розповідаючи про хороших і добрих людей, які робили добрі вчинки для світу.

Джефф і сам був таким — доброю та гідною людиною. Він шукав добро в інших людях. Знаходив його й поринав у цей процес. Люди могли сяяти в його словах. Монах-трапіст Томас Мертон якось написав: «Дозволь мені розчинитись у своєму писанні… Ця робота може бути молитвою».

Життя Джеффрі було молитвою. Він молився за інших людей.

У Чикаго він писав колонку під назвою «All That Zazz» і влаштовував щорічний фестиваль для самотніх людей. Цей захід відвідували тисячі осіб, і він допоміг 78 парам знайти одне одного й одружитися.

Джеффрі писав колонки для «Wall Street Journal» того року, коли почув останню лекцію Ренді Пауша — викладача інформатики університету Карнеґі Меллона в Піттсбурзі. У Ренді був рак підшлункової залози. Половина пацієнтів, у яких діагностують це захворювання, помирають протягом шести місяців. Шанси вижити в авіакатастрофі становлять 24 %, шанси вижити в разі раку підшлункової — 4 %.

Цьому чоловікові залишилося жити кілька місяців, коли Джефф поділився його історією зі світом. Ренді помер 25 липня 2008 року у віці 47 років. У нього залишилися дружина та троє дітей — шести, трьох та двох років. Я дивилася його останню лекцію онлайн і наприкінці не могла стримати сліз. Він читав лекцію в день народження своєї дружини — останній, який вони святкували разом. Коли викотили велетенський торт, вона вибігла на сцену, кинулася йому в обійми і прошепотіла на вухо: «Будь ласка, не помирай. Наше життя втратить усю чарівність».

Не знаю, чи насправді їхнє життя втратило чарівність. Але я знаю, що вона з’явилася в житті кожного з нас завдяки Джеффу. Його книгу перекладено 48 мовами, мільйони людей переглянули ту останню лекцію онлайн — і тепер долають стіни, які не здатні їх зупинити. Джефф допоміг кожному видряпатися на персональну стіну.

– Ідіть і обійміть своїх дітей, — казав він. — Ідіть і любіть життя.

Коли він востаннє був у Клівленді, ми говорили перед презентацією його книжки і після неї. Він сказав, що не любить подорожувати і вже не може дочекатися, коли повернеться до своєї дружини та дітей.

Я й досі не можу повірити, що він загинув в автокатастрофі, коли одного лютневого дня 2012 року їхав додому з автограф-сесії. Йому було 53 роки.

Джефф часто допомагав мені, коли я відчувала, що потрапила в глухий кут. Ми говорили по телефону або обмінювались електронними листами, і він ніколи не був надто заклопотаним, щоб не відповісти на мій дзвінок або ж не підштовхнути мене в дивовижний світ «автордрому», у якому сам жив скромно і смиренно. Він навіть написав чудовий відгук на мою першу книжку «Бог ніколи не моргає», який для мене є найдорожчим.

Він і зараз мене надихає — щодня. Я тримаю його візитку поряд зі своїм комп’ютером — «Джеффрі Заслоу, старший спеціальний кореспондент, The Wall Street Journal». А поряд із нею — цитата Ренді Пауша: «Натхнення — найкращий інструмент, щоб творити добро».

Після однієї автограф-сесії Джефф сказав мені, що втомився від нескінченних поїздок і просто хоче обійняти своїх дітей і поцілувати дружину. На написання останньої книжки його надихнула любов до трьох донечок: «Магічна кімната: історія про те, якого кохання ми бажаємо своїм донькам».

Магічна кімната.

Я уявляю, що зараз він перебуває саме в такій — бере інтерв’ю в усіх, хто поряд, захоплено слухаючи кожну історію…

Неможливо подякувати всім, хто допоміг мені написати цю книжку, особливо враховуючи те, що вона присвячена роботі. Численні керівники й колеги сформували мене як особистість. Я не можу назвати всіх, однак я вдячна їм за ті відбитки, які вони залишили в моєму житті.