Регина Бретт: Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Хто така Ліза?

— Я просто касирка, — знизала вона плечима.

Просто?

Її завдання — стежити за своєчасною оплатою рахунків. Вона ніколи не бачить облич пацієнтів — тільки цифри.

Коли вона прочитала історію Марті разом із колегами, які працювали в невеличкому тісному кабінетику над комірчиною, жінки відразу кинулася до керівництва. Ліза зробила копію газетної статті й віддала її Кімберлі Рід, завідувачці відділення протезування. А одна з її колег розшукала Марті. Усі жінки з верхнього поверху — Шерон Спейтс, Аліда Ван Горн, Ірен Фланік, Роуз Джонсон та Аннетт Філліпс — хотіли допомогти Марті, щоб він знову міг грати з сином у бейсбол і годувати маленьку донечку з пляшечки.

Завдяки їхній наполегливості та відданості справі Марті отримав «руку робота», що коштувала 58 тисяч доларів, абсолютно безкоштовно.

Телекамери фіксували, як Марті випробовує свою нову руку — бере серветку, ставить підпис, піднімає пляшечку. Однак їх уже не було, коли Марті дякував жінкам, завдяки яким усе це стало можливим. Жінки охали й ахали, коли він підійшов до них, щоб показати руку.

— Ви просто чудові, і це неймовірно! — сказав Марті. — Ви надзвичайні!

Марті невпинно згинав і розгинав кисть, розповідаючи, яка вона сильна, бо витримує навантаження у 22 фунти.

— Ану зроби те, що полюбляють робити всі чоловіки, — почешись, — пожартувала Ліза.

— Не цією рукою, — засміявся Марті.

Він засукав рукав, щоб показати протез.

— Боже, та вона прекрасна! — сказала Ірен.

— Це більше, ніж я міг би собі уявити, — мовив Марті.

Усі ледве могли стримати сльози.

Він пообіцяв, що якось прийде до них разом із дружиною та дітьми, а тоді підняв свою руку й помахав нею на прощання — легко й природно.

Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження».

Дякувати Богові, люди, які траплялися в моєму житті, були досить милосердними, щоб давати мені вдосталь «других шансів».

Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакції новин, щоб зустрітися зі своїм куратором, на мені була чорна блузка з блискучими сріблястими смужками, мереживним гофрованим комірцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повітряні кульки. Біла фатинова спідниця, чорні панчохи та сліпучо-білі туфлі доповнили ансамбль. Шкода, що ніхто не викликав «модну поліцію», щоб мене заарештували за цей «злочин».

Два роки потому я повернулася до редакції — на співбесіду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйозність і вдягла свій єдиний діловий костюм. Від співбесіди в «Beacon Journal» багато залежало. Я була 30-річною матір’ю-одиначкою без грошей, але з великими мріями. І хотіла стати справжньою журналісткою — такою, яка могла б сплачувати за оренду квартири, заробляючи на життя письмом. Я вже встигла зіпсувати перше враження, коли намагалася влаштуватися на роботу як стажерка. У редакції газети «Pittsburgh Press» мене спитали про хобі та зацікавлення. Я сказала головному редакторові, що захоплююся скрипковою музикою, однак не змогла вичавити з себе ані слова, коли годину потому він запитав мене про Ісаака Стерна. Мій мозок нагадував чисту дошку. Потім я спробувала влаштуватися стажеркою в «Detroit Free Press». Редакторові сподобалося моє резюме, і він попросив мене написати есе. Я надрукувала потужне есе на напіврозваленій друкарській машинці. Виправлення довелося робити олівцем. Той редактор більше мені не телефонував. У результаті — після того як я отримала 30 листів із відмовами — редакція маленької газети в місті Лорейн, Огайо, погодилася взяти мене на стажування. У 1986 році «Lorain Journal» дав мені шанс проявити себе, і ця газета стала моїм першим місцем роботи.

Іноді ми й самі є тими, хто потребує другого шансу, а іноді саме від нас залежить, чи отримає його хтось інший. Нерідко трапляється і те, й те. Так було з найсуворішим босом у моєму житті.

Історії за його участі були справжніми легендами. І здебільшого правдивими. Сміттєві кошики літали в повітрі. «Рубалися» голови. Дорослі чоловіки плакали. Мій перший редактор Джон Коул був таким собі Лу Ґрантом [1] Лу Ґрант — персонаж однойменного американського драматичного телесеріалу, головний редактор одного з таблоїдів Лос-Анджелеса. ( Тут і далі прим. перекл. ) на стероїдах. Він виділив мені стіл під дзвінком, який починав дзеленчати щоразу, як у нас починався дедлайн. Сидіти під дзвінком було не так погано, як біля виходу з його кабінету в редакції «Lorain Journal». Гніву Джона боялися всі. Він звільняв працівників і знову брав їх на роботу — іноді це траплялося протягом одного дня.