Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Роками я брала інтерв’ю в сотень людей — від пілотів аеростатів до робітників-мігрантів і не тільки. Усі вони мали роботу, якою хтось займався б радо, а хтось міг би її зненавидіти. Протягом тижнів я розмовляла з мігрантами, які працювали на агрофермі в Гартвіллі, Огайо. І їхня робота навряд чи сподобалася б більшості з нас.

Жінки, з якими я спілкувалася, сказали, що їх краще називати «польовими працівницями». Вони не вважали себе мігрантками. Їм не подобалося тавро, яке накладала на них ця назва. Одна жінка зауважила, що коли хтось чує слово «мігрант», то перед очима відразу постають бідні, брудні й неосвічені люди, які викликають співчуття. «Вони називають нас мігрантами, але це не так. Мені подобається зрізати салат-латук. Я заробляю гроші чесною працею, — мовила вона. — Якщо я не хочу працювати, мене ніхто не примушує. У такому випадку я просто менше зароблятиму».

Робітники прибули на ферму «K.W. Zellers & Son» у Гартвіллі, Огайо, з Південної Кароліни, Флориди й Техасу. Вони привезли із собою своїх дітей, свій одяг, свої Біблії. Оселилися в старих будиночках, хатинах і трейлерах. Одягали яскраво-жовту водонепроникну уніформу, яка пасувала до жовтих плащів, і вирушали на старих шкільних автобусах у глиб полів ферми, що мала площу 400 акрів. Вони садили й збирали салат бібб, латук та ендивій, який неначе випромінював сяйво на чорній землі. Вони ховали волосся під яскравими хустками та крислатими солом’яними капелюхами, вдягали помаранчеві латексні рукавички та обмотували литки гумовими стрічками, щоб комахи не заповзали під штани, взували чорні гумові чоботи.

Щодня вони зливалися з природою. Їхньою музикою був хрускіт колін в унісон, свист ножів, що ними зрізали теплий від сонця зелений салат, тихі пісні до Ісуса, що линули з-під сомбреро. Я чула, як рядами лунає веселий сміх.

Я провела з ними один день — ми збирали цибулю — і повернулася додому зі страшенним болем у спині. Коли я сякалася, з носа вилітав чорний бруд. Я ледве протрималася на цій роботі один день. Вони ж ніколи не скаржилися. Ці жінки щиро тішилися, коли знайшли в полі пташине гніздечко. Вони перевіряли його щодня та обмінювалися новинами про маму-пташку та її малят.

За допомогою гумових стрічок вони створювали цілі букети з редиски. Їх ніколи не зупиняв дощ, хай як сильно він періщив, як не зупиняло й пекуче сонце. Коли спека ставала нестерпною, жінки сміялися й бігали до поливальних розбризкувачів, щоб освіжитися. Вони кидали одна в одну жмути зеленого салату. Щебетали про любовні перипетії героїв серіалів. Говорили про те, на що витрачатимуть гроші, коли підуть до торговельного центру. Вони розповіли, що надають перевагу сонцю, вітру й небу, а не роботі в приміщенні. Їм було шкода людей, які працюють в офісі цілісінький день за вікном, яке відгороджує їх від світу.

— Тут почуваєшся вільним, а не закритим від усього, — сказала Вілла Мей.

Завдяки цим жінкам я усвідомила, що будь-яка робота є настільки красивою й привабливою, наскільки такою її робиш ти. Іноді привабливість полягає не в зарплаті та привілеях. А в тому, що створюєш чи залишаєш по собі, — починаючи з пташиного гніздечка в полі й закінчуючи букетами з редиски, що потрапляють до продуктових крамниць.

Коли я тільки починала свою кар’єру журналістки, мій бос досить грубо змусив мене отямитись і усвідомити свою подвійну роль. Я була матір’ю-одиначкою й честолюбною журналісткою — і хотіла досягти успіху в обох іпостасях.

Одного разу до мене підійшов редактор відділу новин, щоб радо повідомити про чудесну можливість — я могла поїхати у відрядження за межі штату для висвітлення важливої й термінової новини. Він був переконаний, що я вхоплюся за неї обома руками. А який журналіст цього б не зробив?

Я.

У моєї доньки була тільки мама — батько не був присутній у її житті. Тільки мені доводилося вирішувати проблеми догляду за дитиною. Знайти когось, хто міг би побути з нею кілька днів і ночей, у найкоротший термін здавалося абсолютно неможливим. Я сказала редакторові, що не можу дати відповідь просто зараз. Він кисло глянув на мене, похитав головою і сказав: «Бретт, тобі доведеться обирати, ким бути — матір’ю чи репортеркою».

Та невже? І як це зробити? Мені була потрібна робота, щоб утримувати доньку.

Йому було легко розділити своє життя й повністю зосередитися на роботі. Удома на нього чекала дружина, яка вела господарство й виховувала дитину.