Софія Сеник - Латинізація в Українській Католицькій Церкві

Але були й Василіяни сильно прив'язані до свого обряду й народу, які уболівали, коли бачили щораз то більшу латинізацію, а тим самим і польонізацію в Чині. Чернець Самійло Піліховський, ще наприкінці 17-го сторіччя, часто повторяв: «Вічная пам'ять Русі!» І саме його приклад повинен звернути увагу на факт, що його не помічують різні автори. Піліховський (1652-1693) походив з Уманьщини, а до василіянського монастиря він вступив у Холмі, де прожив понад 20 років (один рік був на студіях у Римі). 1687 року він виїхав в Білорусію, перше до Битеня, а відтак до Вільна. І саме там, у Вільні, йому доводилось бути свідком поступової втрати руської ідентичности між Василіянами.

По білоруських монастирях, крім впливу латинського оточення та латинської освіти, був ще й вплив тих латинників, які ставали членами Василіянського Чину. Такі особи, звичайно, дуже поверховио вивчали східний обряд (якщо його взагалі вивчали). Вони, звичайно, походили з давньоруських родин, які зовсім ополячилися. Це завважуємо у звітах з візитацій білоруських василіянських монастирів у половині 18-го сторіччя, де протоігумен при кожному ченцеві зазначував, чи він говорить по-руськи. Якщо навіть зареєстровано, що чернець говорить по-руськи «лише задовільно», то це означає, що те велике число ченців, при чиїх іменах не подано жодної завваги, говорили по-українськи дуже слабо, або й взагалі не говорили. Певно, питання мови не можна ототожнювати з церковними обрядами, але якийсь зв'язок напевно існував. Наприкінці 18-го сторіччя були між білоруськими Василіянами поляки й литовці, які після всіуплення до Чину залишалися в латинському обряді. Легко собі уявити, що велика кількість латинників мусіла не тільки довести до латинізації, але н до погорди східним обрядом.

Крім того, в Білорусії народ був багато менше свідомий своєї національної ідентичносте (і це до найновіших часів), ніж на Україні. Тут і пам'ять про княжий Київ, і присутність київських святинь, і недавня козацька слава не дозволяли завмерти національній свідомості так, як в Білорусії, де бракувало народної історії й давніх пам'яток.

Тож не дивно, що домагання латинських ктиторів, які несвідомо вводили латинські звичаї в практику Українсько-Білоруської Церкви, багато частіше трапляються в Білорусії, ніж на українських землях. Вищенаведені причини довели до загладження границь між латинським і східним обрядом до тієї міри, що настоятель василіянського монастиря в Мохиреві (Полоцька єпархія) просить відпусту на святкування зовсім латинського свята Пречистої Діви з Кармелю, і то з восьмиденним посвяттям. Однак, несправедливо було б з таких і їм подібних фактів робите висновок, що цілий Василіянський Чин, чи ціла З'єднана Церква, були златинізовані.

Та, правди ради, треба відзначити, що приклади, подібні до вищенаведених, можна знайти і на українських землях, де багато церковних ктиторів були латинниками. Ми бачимо, наприклад, приписи про трикратне щоденне дзвонення на «Ангел Господній». Єпископ Фелідіян Володковин увів таку практику в Київській єпархії 1758 р.

Усі Східні Церкви – католицькі й православні – уводили (і уводять) у практику деякі речі, що перше появилися у Західній (Латинській) Церкві. І це природно, бо обставини міняються і з'являються потреби, яких давніше не було. У латинській Церкві витворилися популярні набоженства, які скріплювали релігійний дух у народі. Що ж до Української Католицької Церкви, то в ній, – частково, щоб мати щось подібне і в себе, а частково, щоб запобігти участі своїх вірних у латинських богослуженнях, – витворилися власні. Молебень до Матері Божої – це приклад розумного й корисного введення популярної відправи, бо вповні в дусі Східної Церкви, зі східною структурою і змістом, хоч він був викликаний популярними набоженствами Заходу. Душпастирські потреби також викликали деякі зміни в Українсько-Католицькій Церкві (наприклад, служіння більше як однієї Служби Божої в міських церквах, зокрема в неділі).

Без сумніву, у практиці Українсько-Католицької Церкви існували – і, до деякої міри, ще існують – латинські запозичення, які не відповідають традиціям Східної Церкви. Не щоб їх оправдати, але, щоб бути справедливими, треба собі пригадати, що і в грецькій та в російській Церкві існували, і ще існують такі самі, якщо не більші, викривлення східних традицій.

Однак, чомусь застосовується інший критерій до запозичень Української, а інший до Російської, чи Грецької Церков. Подам один приклад. Під час однієї наукової дискусії згадалось, що у Василіянському Чині, у другій половині 18-го сторіччя, був звичай, що протоархимандрит, якого тоді обиралося на вісім років, діставав архимандричі відзнаки (митру, нагрудний хрест, перстень), а після закінчення свого реченця їх складав (тобто більше не носив). Це очевидно, було зразу осуджене, як чуже східним традиціям і як явний доказ латинізації в Українській Католицькій Церкві. Але один науковець тоді собі пригадав два випадки, як архимандрити, зрікаючись свого уряду, також склали і відзнаки свого уряду. Обидва випадки з найновіших часів, – один у Росії, а другий у Греції, – переконливо довели, що таке зречення відзнак не чуже Східній Церкві.