Софія Сеник - Латинізація в Українській Католицькій Церкві

Перший, хто піддав думку коронації вищезгаданої ікони, був великий добродій Почаївського монастиря, Микола Потоцький, сам латинник. І тут ще раз бачимо вплив багатих латинських ктиторів, які – і це слід ще раз зазначити – зовсім не мали на меті нищити чи спотворювати звичаїв Української Церкви. Їм навіть на думку не спадало, що побожні практики, які їх в Латинській Католицькій Церкві релігійно підносили на дусі, не годиться впроваджуваити в східнім обряді тієї ж самої Католицької Церкви.

Щодо самої коронації ікони, що є західною практикою, можна дискутувати, чи вона дійсно супротивна духові Східної Церкви. Інша справа, коли мова про сам обряд. З огляду на велике число священиків, присутніх на тому святі, поставлено близько тридцять бічних престолів, щоб кожний священик міг відслужити тиху-читану Службу Божу, не перешкоджуючи іншим. Таку деталь тяжко виправдати з погляду східних традицій. Але сам обряд коронування випав якнайкраще, зокрема коли дивитися на піднесення релігійної свідомости між людьми. Під час святкування зібралося понад сто тисяч людей з довколишніх містечок і сіл, і багато з них пробули там кілька днів. Вони мали нагоду брати участь у богослужіннях (Службі Божій, Вечірні, Утрені, Акафістах), слухати катехитичні проповіді та приступити до святих Тайн. З пасторального погляду, свято було надзвичайно успішним.

Уведення латинських практик, правдоподібно, найчастіше виникало з пасторальних потреб. Хоч як високо ми не ставили б консерватизм і традиційність Східної Церкви, то таки мусимо признати, що той консерватизм з бігом часу та у змінених обставинах є перешкодою для плекання релігійного духа між народом. (І тут можна подати різні приклади, навіть з нашої Служби Божої, на якій ми ще кажемо: «Двері, двері», а вірні вже цього не розуміють). Корисно воно поглянути, які засоби вживаються для цього на Заході. Один із найуспішніших запозичень у цьому напрямку також пов'язаний з Почаєвом. Маю на думці збірник релігійних пісень під заголовком Богогласник (перше видання 1790 р.). Нелітургійні побожні пісні до співу в церкві прийшли в Україну зі Заходу в 16- 17-му сторіччях. Перші були переклади з польської мови, а потому зачали їх укладати і свої (переважно ченці й дяки). Богогласник , що є збіркою таких пісень, удався понад усяке сподівання. Він поширився по всій Україні у трьох виданнях та в різних переробках.

Латинізація – це не всяке запозичення зі Заходу, але радше пасивне та нерозважне сприймання всього чужого, занедбуючи й забуваючи своє власне. В Українсько-Католицькій Церкві можна спостерегти обидва роди запозичень: і сліпе наслідування, і засвоєння корисного. Для прикладу першого можуть послужити деякі богослужбові практики, як виставлення найсв. Тайн при плащаниці, свято Співстрадання Богородиці тощо, а як приклад другого, тобто корисного, а то й конечного запозичення можна навести реформу чернечого життя, що її здійснив митр. Й. В. Рутський.

Коли мова про латинізацію в З'єднаній Церкві, а зокрема у Василіян, то слід мати на увазі, що та Церква складалася з двох народів – українського й білоруського. Приклади латинських введень, що їх часто наводять автори (напр., відсутність іконостасів по церквах), стосуються, переважно, якщо не виключно, до білоруських земель. Латинські практики чи то в Київській Католицькій митрополії, чи в Василіянському Чині, були далеко більше розповсюджені в Білорусії, ніж в Україні.

Три українські єпархії вповні приступили до З'єднання аж під кінець 17-го сторіччя. Ченці там жили, переважно, по маленьких монастирках і не мали жодної освіти, не згадуючи вже про латинську. У тих єпархіях ченці жили ще майже півстоліття своїм давнім життям і щойно 1743 року об'єдналися з білоруськими Василіянами.

Прийняття латинських звичаїв та загальне зближення обряду в Українсько-Білоруській Церкві до латинського, яке так часто в популярно-історичній літературі приписується українським Василіянам, треба в більшості випадків, віднести до білоруських. Там, в Білорусії, латинізаційний процес проявився скоро й пішов дуже далеко.

У документах 17 і 18 сторіччя знаходимо безліч прикладав латинізації між Василіянами в Білорусії. Наводжу лише кілька, які можуть дати бодай сяку-таку уяву, різнорідних видів того процесу. У 1660 році архимандрит Мінський і Мстиславський Варлаам Косинський у своєму заповіті, призначуючи до яких церков мають бути передані його ризи, книжки та посуд, згадує також і монстранцію. Якщо він мав монстранцію, то значить, що він – і не тільки він – перебрав також латинський чин виставлення Святих Тайн.