His Holiness the Dalai Lama - Книга радості. Звернення

Ненасильство – прагматичний спосіб урегулювання сучасних конфліктів. Незважаючи на пережиті війни й репресії в моїй країні, де понад шістдесят років Народна міліція КНР за наказами з Пекіна залякує, тероризує, душить свободу й гідність тибетського народу, я залишаюся переконаним прибічником миру в усьому світі. Усе, що я пишу, покликане пояснити, як створити умови, необхідні для миру між нами й навколо нас. І якби я не вірив у можливість миру, то не міг би далі вести цієї розмови.

У наш час війна – цілковитий анахронізм. Юридично ми навіть уже не оголошуємо війни – при цьому в деяких країнах для початку воєнної операції достатньо голосування в парламенті. Старі войовничі ідеології віджили своє, і кожен збройний конфлікт викликає численні мирні демонстрації в багатьох містах світу. Я радію, коли бачу, як ви, десятки тисяч молодих людей, об’єднуєтеся задля злагоди й захисту людських прав. Моє серце сповнюється радістю від того, що стільки юнаків і дівчат спільно виступають заради розв’язання гуманітарних проблем.

Завдяки швидкому розвитку інформаційних технологій ви стали першим поколінням справжніх громадян світу. Учіться розумно використовувати соціальні мережі – для швидшого поширення знань, а не для того, щоб Інтернет чи ігри стали наркотиком, без якого не можна обійтися. Демонструйте лише перевірену, правдиву й етичну інформацію. Остерігайтеся ширити неправдиві новини. Ви – цифрове покоління, народжене громадянами світу, адже цифрова культура не має кордонів. Хіба не правда, що ви вважаєте молодих людей з усього світу радше друзями, товаришами й партнерами, аніж конкурентами, супротивниками чи ворогами?

Безсумнівна істина, що війна – частина людської природи. Але геноциди минулого століття зняли полуду з очей вашим батькам, дідусям та бабусям, які створили гасло: «Ніколи знову!» Саме вони показали, що міжлюдські конфлікти можна залагоджувати через діалог і ненасильство.

Ви можете мені заперечити, що й зараз, у ХХІ столітті, ми спостерігаємо посилення конфліктів, намагання урядів різних країн вирішувати проблеми силою. Військова машина залишається легальним інструментом, і багато хто визнає війну звичайною справою, а не злочином. Різні форми «промивання мізків» не дають людям усвідомити, що війна – жахлива за визначенням. Це величезний парадокс нашого часу: юридично війни немає, а кількість кривавих криз і вбивств зростає. Молоді люди стають мішенями жорстоких терористичних атак. Париж, листопад 2015-го, Манчестер, травень 2017-го… Мене невимовно вразили ці події, ніби вся зброя терористів влучила прямо в моє серце. Молоді люди вбивають своїх однолітків! Ті нападники не народилися терористами, їх на терористів перетворили маніпуляціями в ім’я фантазії, архаїчного брутального фанатизму, змусили повірити, що терор і вбивства – це героїзм.

Не впадайте у відчай. Ваша місія – зрозуміти уроки від помилок минулого й розвивати діалог, толерантне й ненасильницьке спілкування з оточенням. Коли ж ви самі зіткнетеся з насильством, не піддавайтеся страху, що засліплює й тягне за собою жорстокість, злість і бажання помсти. Надихайтеся прикладом норвезького прем’єр-міністра, який після терористичних актів в Осло й на острові Утеї в липні 2011 року заявив, що його уряд відповість на терор подальшою демократизацією, відкритістю й толерантністю. Уникайте взаємної ненависті – і ви станете архітекторами миру. Уже не за горами той день, коли ваше покоління винесе війну на смітник історії. Можливо, тоді ви згадаєте ці слова.

Зараз, у вісімдесят два роки, я готовий попрощатися з життям. Якщо зважати на мій вік, я, звісно, людина ХХ століття. Але глибоко вкорінене в моєму єстві прагнення миру спонукає мене почуватися радше людиною майбутнього світу, представником молодшого покоління. У цьому сенсі ми – одного віку, віку оновлення. Завершення моєї життєвої путі й початок ваших життів – це перехрестя. Точка перетину наших шляхів – коротка мить, коли в небі зустрічаються ніч і світанок. Це вже не ніч, але ще й не ранок. Новий день народжується. Ніби одна сторінка перегортається за горизонт і відкриває іншу. І це ви, мої юні друзі, писатимете новий розділ нашої історії. Сподіваюся, це буде найкрасивіша й найрадісніша частина з усього, що пам’ятає людство.

Я чекав мирного майбутнього ще з тих часів, коли жив у своїй рідній країні – Тибеті. Підлітком у Лхасі я жадібно читав ілюстровані журнали – і прочитаним у них обмежувалися мої знання про інші країни. Під час першої подорожі до Індії – 1956 року на яках і конях – я думав: що, як з найвищої на землі тибетської вершини мені пощастить побачити хмарочоси Нью-Йорка? Я сподівався звидіти їх у старий бронзовий далекогляд, що залишився мені від попередника, – я часто роздивлявся через нього кратери на Місяці, стоячи на терасі палацу Потала. Відтоді я значно більше дізнався про сучасну цивілізацію й навіть певним чином уплинув на її еволюцію, але, як і раніше, залишаюся відданим справі утвердження миру. З позиції людини, яка протягом усього життя спостерігала світ, благаю вас почути мої слова: якщо й ваше покоління сповзе в насильство, ви побачите смертні конвульсії людства. Це століття стане або епохою миру, або кінцем існування роду людського.