Васіль Ткачоў - Булачка

Спочатку зайграла музика, потім розсунулася завіса, і на сцені усі побачили доярку Вірку Циганку і молоду бухгалтершу Олечку.

– Одягнися, свати приїдуть, а ти – як лахудра! – суворо сказала Олечці Вірка Циганка.

Бухгалтерша змовчала, але послухалася – почала причепурюватися перед дзеркалом.

– На те й спектакль, – шепнув дід Михей своїй Лексі,– щоб стрільнути по людині, як з рушниці, що на стіні висить... Мишко казав... Тут, бачиш, якась задрипана доярка Вірка Циганка може лахудрою чи іншим абияким словом обізвати бухгалтершу, людину з дипломом. Театр – це тобі, Лексо...

– Дивися! – штовхнула у бік старого жінка.

Поки бухгалтерша Олечка чепурилася, у двері постукали. Заходять свати. Попереду шнурує сільский коваль Сидоронок, трохи відстала від нього арендаторка Маруся Бахтікова, а там вже посипалися – через сватів не відразу й жениха побачиш. Мабуть, по ролі так. Мишко останній заходить, трохи соромиться, очі то на підлогу скерує, то на стелю толопить.

– Бач, скільки їх на дурницю приперлося випити,– шепнув Лексі дід Михей.–Тільки нас іще там і нема...

– Добрим людям наш добрий уклін! – сказав коваль Сидоронок, і усі, як по команді, схилили голови.

– Проходьте, люди добрі! – зробила широкий жест рукою Вірка Циганка.

–У свою хату вона б так дулю запросила,– хехекнув дід Михей. – Що значить театр!.. На ходу людину іншою робить. Га?

Лекса не відповідала.

– Так, кажуть, у вас дівчина у пору війшла,– коваль Сидоронок помкнувся поставити кошик, з якого великою грушою випирався корок від глечика, на стіл, але Вірка Циганка трошки, напевно, розгубилася, а мо і слова раптом забула, отрималася пауза, і він не знав, приймуть їх у цій хаті чи ні, тому ставити кошик не насмілювався.

– Та став, став кош на стіл, – підказав дід Михей. – Приймуть, приймуть, куди вони подінуться. Цій бухгалтерші й насправді заміж пора. Їй би тільки жениха молодшого. Але ж Мишко – артист. Він любу зацугляє.

Поки те та се, дія у виставі розгорталася, Мишко Бараболька зірвав навіть перші аплодисменти: він обхватив бухгалтершу Олечку й смачно поцілував.

– Лідко, ти подивись! – крутнувся на лавці дід Михей. – Під цю марку і націлується Мишко. Невже і в тексті є цілування? Не може бути... Та й на генеральній репетиції на цьому місці не цілувалися. Я б запам’ятав... Ні-ні, це Мишко сам придумав. На те він і артист!

Лідка зашарілася, махнула рукою:

– Аби далі не пішло!..

– При такому темпі може й піти,– зареготав дід Михей.

– Дивися! – знов штовхнула старого в бік Лекса.

Стіл на сцені був накритий шиковно – навіть картопелька димилася, а у центрі стояв глечик з горілкою, кругом нього пляшки з таким самим, певно, питвом. Свати, жених, наречена й Вірка Циганка п’ють, їдять та гомонять.

– Невже воду жлуктять чи компот який? – спитав у Лекси дід Михей.

– Ти ж усе знаєш, навіщо у мене питаєшся? – відмахнулася Лекса.

– Ні, ти завваж, завваж: Мишко сам собі наливає і, лихо його матері, з тієї ж самої пляшки, – засвітилося зморшкувате – торішньою картоплинкою – личко діда Михея. – На репетиції з глечика цідив. Ось дивися, вшосте прикладається. Там десь на дні крапля мо яка лишилася. Хіба ж води він стільки міг випити? Її стільки не одужаєш. Пляшка, неінакше, літрова. Антихрист, на очах у голови п’е горілочку... ні, щоб і йому пропонувати-піднести. Мишко не дасть. Жадоба. Сам добулькає. Заїдай, заїдай, Мишко, а то розбере, холера!..

– Ну, так ти підеш за мене заміж? – нарешті Мишко Бараболька випростався, обіперся рукамі об край стола. – Я до тебе звертаюся, Ольго: підеш чи ні?

– Піду, – трохи розгублено мовила бухгалтерша Олечка.

– Усі чули? – чомусь подивився не на сватів, а у зал Мишко Бараболька. – Усі. Лідко, а ти чула?

Лідка, голова, дід Михей та решта почали здивовано переглядатися поміж собою, знизували плечима: нічого не розуміли, та й чому він назвав артистку-бухгалтершу Ольгою, коли раніше вона була Наташкою – як у п’єсі.

– Казав же: заїдай! – першим змикитив, що відбулося, дід Михей. – Неслух!

Мишко Бараболька, хитаючися, поклипав на авансцену:

– Лідко, ти чула? Я женюся! На ученій! Люди, вистава виставою, ми її продовжимо... без антракту дамо, не хвилюйтеся, але ж я женюся насправді, і ви це засвідчите. Га?

– Я... я нічого такого вам не обіцяла! – порожевіла бухгалтерша, кліпнула очима. – Я ж думала... це ж по п’єсі! – і вона, затуливши личко долонями, сховалася за кулісами.

Хтось заплескав у долоні, і усі – диво! – підтримали його. Крім голови. Той підвівся, попросив, щоб заспокоїлися.