Васіль Ткачоў - Булачка

Стьопкін мовчав. Він пропустив іще сто грамів, на що жінка таксамо не зреагувала, узнявся з місця, попросив уваги:

– Грошей я вам підкину. Але! Спочатку скажіть, як називається мій роман, за який я одержав гонорар?

Усталювалася хвилина мовчання.

– Ну?

–Тату, яка різниця, як називається? – притулилася да плеча дочка, ніжно погладила останні кучері на його голові. – Головне, ти – талант! Ми пишаємося тобою!

Дорослі заплескали в долоні.

– Дякую! – підняв руку Стьопкін. – Дякую. Приємно почути, що ви мною пишаєтеся. Ну, а хто читав цей роман? – Він неквапливо оглянув кожного, хто сидів за столом, і, мабуть, пошкодував, що висунувся з таким недоречним питанням: коли навіть назви ніхто не знає, то що ж там про читання заїкатися. – Ех, гонорарні ви діти! – Стьопкін шморгнув носом.

Він виліз з-за стола, узяв зі столика журнали з надрукованим романом, протягнув їх у руки сину, невістці, дочці, зятю...

Один журнал залишився. Стьопкін подивився на жінку, але, зітхнувши, безнадійно махнув рукою і шпурнув його на канапу.

– Вони прочитають, Іванку, прочитають, – защебетала жінка. – Тобі, може, іще чарочку?

– Чарочка почекає,– помірковано подивився на жінку Стьопкін: хай відчує, що сьогодні він може сам похазяйнувати за цим столом не гірше, ніж вона. Потім скерував очі в бік дітей. – А вам, шановні, ось що скажу: коли прочитаєте роман – приходьте. За тиждень не буде вас – запізнитеся: у мене путівка в будинок відпочинку.

... Через три дні діти розповідали Стьопкіну зміст його нового роману.

Усе почалося з листа від сина Михайла, який повідомляв, що приїде не сам, а з дівчиною, майбутньою жінкою.

– Треба зустрічати, – сказав Мотрі Леон.– Запросимо гостей, свояків та сусідів, щоб з Михайловою нареченою познайомилися, мо й весілля справимо. Готуватися треба. Подивися, скільки в нас цукру, Мотрю. Чи вистачить на це... Ну, сама розумієш... Горілка у крамниці дуже дорога... Одним словом, будемо готуватися...

Як тільки у бочці припинилося булькання, Леон сказав сам собі: «Час».

Назавтра ранком, коли село іще спало, Мотря на плоскодонці відвезла Леона на острів, а сама повернулася додому. Але усе ж таки сусід Понтик побачив, що Конопелька поволікся через городи до озера з такими-сякими причиндалами. Понтик мав на Леона зуба, і тому дуже зрадів, підтягнув штани та відразу ж пошкандибав до дільничного, рішуче постукав у вікно. Незабаром показалося заспане обличчя міліціонера Кузовки.

– Ну, що трапилося? – протираючи очі, запитав той.

–Ти ось спиш, а Леон на острові самогон жене. Штрафуй! Усіх штрафуєш, а його що – не бачиш? Чи, мо ти через одного штраф даєш? Дивися, дарма що ти мені родич, я можу і вище заявити. За Понтиком не заржавіє.

Дільничний тільки зітхнув. Задоволений Понтик повернувся додому, злорадно чухаючи руки: ось тепер, ти, Леоне, заспіваєш мені Лазаря.

Леон тим часом установив апарат, розклав вогнище, і невдовзі у трилітровий слоїк капнула перша крапля...

Старий не відразу почув плескіт весел по воді. Насторожився – на берег насувався міліцейський кашкет. Переляканий Леон відразу кинув усе, сховався у чагарнику, почав стежити, що ж діється коло його апарата...

– Леоне, виходь! Твій агрегат, відразу вгадав,– почув старий голос Кузовки. – Не ховайся. Будемо акт складати. Від закону не сховаєшся.

«Ні, смоли... – міркував Леон. – Так мене не візьмеш. Іще невідомо, хто кого...»

Кузовка походив-походив навколо апарата, погукав іще Леона, а потім помітив, що вогнище притухло, самогон перестав капати у слоїк. Як людина хазяйновита, він підкинув дров, і рідина знов побігла тоненьким струмочком.

«Що він тут виробляє? Мо, зняти пробу?» – дільничний підставив склянку, і коли націдилося грамів сто, відламав від буханки добрий шматок хліба, вийняв з Леонової ж торбини сало, цибулину, подивився у той бік, де скоріш за все ховався самогонщик, і зареготав:

– Сиди, Леоне, мені й самому добре!

І перехилив питво у рот. Зморщився, першачок що треба! Добре закусив.

– Сиди, Леоне, мені й самому тут подобається, – повторив Кузовка і знов підставив склянку.

Потім – вдруге, втретє...

Коли Леон ускочив у човен дільничного, той голосно й красиво співав: «А я ляжу- приляжу...»

Старий добрався до берега, побіг у контору.

– Дівчата, терміново подзвонити треба,– попросив він дозволу, набрав 02 і аж заревів у трубку: – Ало! Міліція? Доповідаю, значить, сітуацію... Дільничний Кузовка... у Борках... на острові самогон жене... Сам бачив...