Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

І так біля неї і сяк коло неї:

– Чи дозволите, тьотінько?

А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує. Сама ж – ні з місця.

Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися.

А всім вона замість тьоті, потому й Антанта!

І бояться тьоті…

Здається, довів?

Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але «видихала».

У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледве-ледве не сконала. Але в 1918 році Господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай Боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.

Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:

– Ви, – мовляла, – мої надії!..

Так ото вона до них люб’язненько.

Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.

П’ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п’ятнадцятого хоче.

Хороші ті пункти такі.

Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла…

Пообіцяла тьотя!

Ну, значить: «Обіцянка – цяцянка, а дурневі радість!»

Усе, значить, як слід.

Як по писаному…

Є ще в тьоті помічник-управитель – Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде де-небудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…

За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здається, колонії. Умре, мабуть, тьотя…

Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…

Це я дав науковий вислід.

Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення…

Бо знаєте ж: vox dei, vox populi! [3] Голос Божий – голос народу! ( лат. ).

Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю.

Кажу:

– Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?

– А істик, – каже, – в мене навіщо?!

Цікаво:

– Що людина робить, коли їй нічого робити?

Правда, чудернацьке питання?

– Що робить, коли робити нічого?

– Звичайно, нічого не робить! Що вона робитиме, коли робити нічого?

Але це лише так здається.

Уявіть собі – роблять!

Дехто так іменно лише тоді й робить, коли робити нічого.

Що ж він робить?

Ну, це, розуміється, цілком залежить від вдачі.

Знаю, наприклад, багатьох, що в такі хвилини крутять великим пальцем правої руки навколо великого пальця лівої руки.

Деякі в таких випадках заплющують очі, і, що-небудь згадавши, намагаються попасти одним пальцем у другий.

Од того, чи попав він пальцем об палець, залежить те чи інше вирішення справи.

Це люди серйозні, безумовно.

Така людина поворожить, поворожить, та й напише:

– «Чи здатне наше селянство до влади?»

На цей раз бідолашним селянам не повезло: не зійшлися пальці у автора!

Ну, розуміється й:

– Не здатне!

– Ні в якому розумінні.

Ані в суб’єктивному, ані в об’єктивному!

Навіть більше:

Маємо 40 мільйонів дикунів.

Розумієте, 40 мільйонів!

– 100 %!

– «Самой» африканський дикун!

У автора знаменита щирість. Навіть себе не пожалів.

Так до дикунів себе сопричислив!

Я не буду доводити протилежного:

– Самому себе, звичайно, краще знати.

Але, в якій, можна сказати, «хорошенькій державі» живемо.

Народ – дикуни.

Наслідки його думання й праці – 40 мільйонів нулів.

За два роки революції не виявив ніякісіньких бажань.

Нема в його ніякого розуміння державності.

Навіть – ще більше здичавів!

Мовляв:

– Не держава, а прерії південноамериканські.

Так і уявляється серед цих джунглів, що кишать українськими індійцями, благородний білий автор верхом на зебрі, з рушницею за плечима і з ласо в руках.