Юрій Тис-Крохмалюк - Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Дістав листа від мами. Питає, як мені в війську. Я відписав: як скажу, що добре, будеш сміятися, як скажу, що зле, теж будеш сміятися. Пише далі, щоб я був обережним: пам'ятай, — пише, — що живеш коротко, а мертвим будеш довго.

17 жовтня 1943.

Нами гонять далі, отже, нічого цікавого. Коли сотня стане на струнко, то всі стукають підковами. Цок! Спочатку ж було: цок-цок-цок-цок! Не в лад. Записую мої золоті думки:

Коли дивлюся на світ, то він, як прекрасний килим, а я, Селепко Лавочка, тільки одна маленька ниточка.

Мова — дивна річ: чим більше сказав, тим менше сказав.

Вдавати дурного не є завжди дурне, вдавати мудрого є завжди дурне!

Більше не знаю, покищо.

20 жовтня 1943.

Кажуть, що поїдемо кудись. Там є готель з холодною й гарячою водою для вжитку сотні. Дуже тішуся, що ми з мовознавцем в одній сотні. Ми дружимо й це є доказом, що ми порядні люди. Він оповів мені, що його жінка думає про себе Бог-зна-що, а тимчасом її батько працює тільки в ґазівні. Я подумав про Маланку. Хто знає, що з нею станеться після цих років війни. Або зі мною. І так я дуже змінився. Чим довше себе знаю, тим менше знаю, що я є.

21 жовтня 1943

Їдемо звідси!

22 жовтня 1943.

Не їдемо!

Їдемо!

23 жовтня 1943.

Не їдемо!

Їдемо!

Не їде!

Їде!

Не…

Ї…

24 жовтня 1943.

Поголосок не годен уже записати, так скоро вони міняються. Сотня, наче бабинець. Уже нікому не вірю.

25 жовтня 1943.

Отже, вияснилося: їдемо й не їдемо. Це тільки деякі від'їжджають на курси. Навіть роз'їхався хор Осташевського. Це так: за ці три місяці з нас, індивідуальних цивілів, зробили масу вояків. Тепер з маси вояків будуть робити індивідуальних вояків.

26 жовтня 1943.

Хочу на підстаршинський курс!

27 жовтня 1943.

Довідався, що такий курс є в Ляуенбурґу. Треба дати німцеві гуску. Їдуть тільки вибрані, — сказав німець, — перші вояки Дивізії.

Я першим не був. Пішов до німця. Гуска, завинена в газету, під пахвою. Тримаю її сильно.

— Їдуть тільки перші вояки. Від А до І.

— А я на Л. — кажу.

Німець потиснув пальцем мій пакунок.

— Ґанс?

— Ґанс! — відповів я. — Отже, як?

Гуски з рук не пускаю.

— Ти на Л? То поїдуть до Ляуенбурґу від K до Т!

Мене записали.

28 жовтня 1943.

Іспит для кандидатів на підстаршин. Мабуть шкода гуски. По-полудні питають мене:

— Лавочко, ти є стрілець-обсерватор. Лізеш на дерево, щоб підглянути ворога. Що маєш робити?

Я подумав.

— Уважати, щоб не впасти! Тоді мене закликав той німець.

— Гуска була дуже смачна, але ти не поїдеш. Говориш дурниці.

— Я вже більше не буду, це останній раз — відповів я, бо так відповідав колись у школі.

29 жовтня 1943.

До Ляуенбурґу поїхали від А до І. Я вже звик до вояцького життя й наново починаю думати про дівчат.

10 листопаду 1943.

Увечері ходив до міста. Без наслідків. Звернув увагу на засадничу різницю між людьми. Є військові й цивільні. Ці дві катеґорії не мають нічого спільного між собою. Військові належать до війська, а цивілі до війська не належать. Це, власне, вся різниця. Коли я порівнював чоловіків і жінок, прийшло мені на думку: якої статі є єгипетський Сфінкс? Чоловічої чи жіночої? Додумався, що правда лежить посередині. Коли повернувся до бараку, в кімнаті повітря було таке густе, що не міг їсти вечері без окулярів.

12 листопаду 1943.

Тихо, поволі холодніє. Кажуть, що нас перекинуть до Італії. Це було б добре. Там якраз тепло, бо клімат починається в грудні. В Італії росте багато цитранчів і помарин. Сьогодні покарали одного стрільця за те, що наслідував голос поручника Струтинського й при цьому рохкав, як свиня.

15 листопаду 1943.

Вже маю досить бараків і інструкторів. Світ є божевільний! (Кожний так думає, але себе вважає виїмком). Маю досить порядків, вправ, чистоти. Мусиш те, мусиш друге. Щастя, що вояк не мусить нічого мусіти поза військом.

20 листопаду 1943.

Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!

26 листопаду 1943.

Болить зуб. Іду до нашого дентиста д-ра Никифорука. Кажуть, що добрий. Легко вириває зуби й легко вставляє нові. Полковникам з УНР. Вставленими зубами можна навіть їсти.

До дентиста я йшов з рахунковим булавним Рудзьом Мартинюком.

Ішов також холодний дощ. Я сказав до Рудзя:

— Таке то життя! Не було б дощу, не було б генералів!

Він глянув на мене, щось подумав і спитав:

— Ти по званню філософ?

— Ні! — відповів я скромно.

Видно, сказав щось дуже розумне.

5 грудня 1943.

Трапилося мені щось таке, чого ще не бувало в мойому житті: я скінчив двадцять років!