Юрій Тис-Крохмалюк - Щоденник національного героя Селепка Лавочки

7 грудня 1943.

Мене хочуть зробити кінним зв'язковим. Я погодився, хоч на коні ніколи не сидів.

12 грудня 1943.

Справа пішла скоро. Я дістався до другого швадрону.

Командир Силенко поглянув на мене, телефоном повідомив командира першого швадрону Долинського і наказав зібратися всім старшинам. Усі були дуже веселі. Коли зібралися, я пізнав поручника Особу, д-ра Левицького, Ромка Височанського й графа фон Нікітина. Цей навіть заклав монокля, щоб до мене приглянутись. Прийшли також кінський лікар Сясько Яворський, Рудич з бородою і Припхан з борідкою (Скільки їх є, бородатих!). Прибіг ще Юсько Ткачук, але пішов собі, коли побачив, що тут нема ні одної дівчини.

Сотник Силенко щось сказав до графа фон Нікітина, граф свиснув у пальці на Коморовського Андрійка, Коморовський махнув рукою, і за хвилину привели коня. Така кінська організація в швадроні мені просто заімпонувала.

Граф Нікітин спитав мене:

— Ти їздиш?

— Ні!

Граф скривився й відвернувся від мене, щоб таким чином виявити свою повну зневагу до моєї особи.

— Але я скоро вчуся — почав я, щоб розвіяти перше погане враження. А оскільки ніхто не реаґував на мої слова, я звернувся до поручника Особи:

— Я всюди маю успіх! Коли я почав жити, то не мав нічого, крім моєї інтеліґенції!

— А, диви! — здивувався поручник, — як то люди з нічого доходять до нічого.

— Сідай! — крикнув нагло граф.

Я перекинув ногу через коня з таким розмахом, що мало не впав на другий бік. Через те я нагло вхопився за гриву, але враз полетів через кінську голову і впав на землю. Що сталося — я не міг собі з'ясувати. Щоб не було скандалу, я зірвався і вхопив коня за шию. Кінь перелякався моєї енерґії і вкусив мене за ногу. Я наробив крику, але справи не кинув. Скочив на коня і таки зловив його за шию. В цю хвилю кінь став, як свічка, а я зсовгнувся по шиї й животу аж до хвоста. Не маючи нічого під руками, я вхопився за хвіст. Кінь ірвонув уперед. Я тримався хвоста й думав, як дістатися ці два дурні метри до сідла. Не скінчив думати. Одержав копитом і знепритомнів.

Після мені оповідали, що настрій в обох швадронах був гомеричний. Треба спитати когось, що це значить.

16 грудня 1943.

Потовчений, лежу в шпиталі, їм і думаю. У війську є краще впитися, як думати, тим більше, що нагоди до алькогольного змочення власного нутра рідко коли бракує.

23 грудня 1943.

Трохи нудно лежати. Сьогодні встав і пішов до сотні. До кінного зв'язку взяли когось іншого. З села.

2 січня 1944.

Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.

Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.

3 січня 1944.

Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.

Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:

— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!

— Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять.

Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.

— Ви знаєте, скільки людей гине на війні?

— Не знаю, — відповів я скромно.

— Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.

— Це страшне, — кажу, — але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?

До самого кордону німкеня вже не говорила.

4 січня 1944.

Ми у Франції. Людей не видно. Роботи на полі не видно. А вночі то вже цілком не було видно, їхали до Люрду і По, де були наші частини на вишколі.

5 січня 1944.

Оглянули Париж. Тут жив Наполеон, що назвав письменницю мадам де Сталь — заразою Парижа. Хай би я так назвав яку з наших заразою, приміром, Стрия. Але я не Наполеон, а Париж не Стрий!

На якомусь бульварі напав на отця доктора якийсь тип. Кричав ала-ла, ала-ла, обіймав і намагався цілувати. Виявилося, що це був перс. Він узяв нашого шефа від духівників за перса. Обидва мали на голові кримські шапки.

6 січня 1944.

Приїхали до наших хлопців. Я звільнився, бо став непотрібний отцеві докторові. Пішов між наших, а з ними до дівчат. Була одна, з якою я заприязнився. Вона не вміла по-українському, а я по-французькому. Порозумілися руками. Ціле пополудне провів гарно. Умовився бути й на другий день!