Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

— Правильно: тримай віжки і, коли треба, не жалій батога.

— Можна йти?

— На всі чотири боки.

Коли далеко позаду залишилося місто, розімліле від сонця, і порт, закіптюжений димом, коли закінчилася вибоїста дорога, розмита зливами, Напас зупинив машину у високій траві й весело сказав своїм друзям:

— Ось ми й приїхали.

— Бачу. — Рапас розім’яв занімілі ноги, огледівся і скрушно зітхнув: — Утекти втекли, але як ми повернемося?

— Ви не хвилюйтеся, за все подбають мої друзі, — як міг заспокоював їх Чінга Чанга, а самого його аж розпирало від щастя. — Свобода! — весело вигукував він. — Ви не уявляєте собі, що таке свобода для людини природи!..

— Не ображайся, натуралісте, — сказав йому Напас, — але сам ти дуже дивно дбаєш про своїх друзів: то в бочці плаваєш, то у в’язниці сидиш, тепер мало не луснеш від щастя, а що буде, коли ті пани раніше за твоїх одноплемінників про нас подбають?

— Пошлімо у розвідку Гаву, — раптом придумав Рапас, годуючи ворону залишками печива, яке дістав з кишені. — Про все розвідаємо, і ніхто й гадки не матиме звідки.

— Нічого не треба розвідувати, все зроблять мої люди, — знову сказав Чінга Чанга. — А тепер — уперед. Ми підемо стежкою, а ти поїдеш у джунглі. На узліссі сховаємо машину й спробуємо знайти моє село.

Сяк-так діставшись до лісу, Напас зупинився. Джунглі були такі густі, що не тільки машиною чи велосипедом, але й пішки зайти в них було неможливо. Але Чінга Чанга в цих заростях почувався як риба у воді. Не відриваючи очей від землі, він ішов попереду, перестрибував через буреломи, вів через висячі мости з ліан, доки вони не прийшли на широку долину. Тут гілки дерев і листя були такі густі, що в джунглях серед білого дня наче були вечірні сутінки.

— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.

— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.

Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.

Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:

— Пррро-опа-дде-тте!

Подорожні здригнулися.

— Оце так цирк! — спробував жартувати Рапас, але через деякий час хтось ще таємничішим голосом вигукнув:

— Не-ее по-ве-е-ерррне-ете-есссь!

Подорожні зупинилися, озирнулися. В цю мить зовсім з іншого боку знову затріскотіло, заскиглило, долинув якийсь дикий сміх, а третій птах каркнув:

— Загинете!

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив! — не втрималася Гава й висунула голову.

— Мовчи! — цитькнув на неї Рапас.

— Заборони це їм, — огризнулася Гава. — Ворон, які вміють говорити, тут більше, ніж на лондонському звалищі.

— Сказав же, помовч!

— Нехай собі балакає, — махнув рукою Чінга Чанга.-— . А чому ви так занепокоїлись?

— Місця й справді жахливі, — витер піт Напас. — Ніколи не думав, що злі духи говорять по-англійському.

Чінга Чанга голосно засміявся.

— Це зовсім не злі духи. Кожен мисливець мого племені інколи ловить папугу й віддає чаклунам, а ті навчають птахів якогось слова й знову випускають у джунглі. Побачивши людей, птахи кричать те, чого їх навчили, сподіваючись на гостинець. Отак і літають вони над головами подорожніх. Цю таємницю знають тільки люди нашого племені і зовсім не бояться птахів, а чужинці, озброєні до зубів, уникають цих місць і бояться їх, мов смерті. Це нам на користь, бо за цією долиною, у гирлі великої річки, лежить село мого племені Чіка-Чака, куди ще не ступала нога жодного білого. Ви будете перші.

Брати все зрозуміли й засміялися, а ворона висунула голову з-під поли й каркнула на весь ліс:

— Западіться!

— Крізь землю! — відгукнулася луна голосом папуги.

А з іншого боку проверещав тонкий голос:

— Западетесь! — І джунглі ненадовго заспокоїлись.

Нарешті Чінга Чанга зупинився, прислухався, пильно оглянув землю, помацав вірьовку з ліан, потім, прикривши половину рота лівою долонею, а іншу половину то прикриваючи, то відкриваючи правою, почав гукати, мов якийсь нічний звір. Таке ж гукання відповіло йому в іншому кінці джунглів, потім ближче, і за кілька хвилин ті голоси залунали зівсебіч. Нарешті перед ними виросло з десяток воїнів, озброєних списами.