Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

— По-перше, собака — чотиринога тварина, призначена для підтримування порядку.

По-друге, собака хапає людину за ноги, бо відчуває, що тут найбільше кісток.

По-третє, собаки багато знають і багато розуміють, але ще більше мовчать, а деякі солдати роблять навпаки.

По-четверте, найбільше лихо для собаки те, що блохи хворіють на безсоння.

По-п’яте, брехня, що собаки розповсюджують бліх. Блохи розповсюджуються самі, а собаки тільки збирають цих паразитів.

По-шосте, собак кусають тільки блохи, а людину гризуть і блохи, і собаки, і совість.

По-сьоме, якби собаки вміли говорити, то одразу б зникла їхня велика дружба з людьми. Здається, про собак усе. Тепер треба повторити правила внутрішнього розпорядку, дисципліни й таке інше:

а) перш ніж подумати, добре все обдумай;

бе) не дозволяй людям про себе довго й багато думати, намагайся це робити сам;

ве) найкраще виправдання — це доказ, що під час події ти був одразу в кількох місцях;

ге) тільки казенними снарядами можна стріляти в горобців з гармати;

де) дуже ризиковано ховатися за спину підлабузника, який перед тобою згинається в дугу…

…і по телефону можна взяти людину за горло…

Коли закінчив Ганс тренування пам’яті та розуму, він згадав своє дитинство, яке провів у завойованому батьком маєтку. Вже тоді молодий Герінг уподобав собак. Бувало, старий закурить порцелянову люльку й вигукне:

— Гансе, хлопчику мій, збігай надвір і поглянь, чи йде дощ?

— Гаразд, тату. — Але він нікуди не вибігав, тільки підкликав собаку з будки, гладив і, впевнившись, що шерсть суха, швидко відповідав: — Ваш наказ виконано: надворі немає дощу.

Герінг підскочив, цокнув каблуками й знову виструнчився, мов кілок проковтнув.

— Сиди, сиди, ще настоїшся. До речі, в твоїй анкеті залишилась незаповнена одна серйозна графа. За це ми від генерала дістали такого чосу, що, коли вийшли з його кабінету, довго не могли зорієнтуватися, де праворуч, а де ліворуч. Чому ти, любий, в графі «особливі прикмети» нічого не написав?

— Бо їх нема, пане полковник.

— Гансе, розвідника без особливих прикмет не буває. Так думає наш генерал, так маємо думати й ми. Нам інакше не можна. Ти не гарячкуй і ще разок усе обміркуй.

Видатний розвідник наморщив лоба, знову підскочив цокнув каблуками.

— Винний, пане полковник!

— Ось бачиш.

— Були особливі прикмети: я змалечку вмію ворушити вухами.

— Чудово! Так і запишемо: «В присутності ворога вміє ворушити вухами». А тепер — до діла: передусім для перепису важливих документів тобі треба знайти друкарку, яка не вміє читати, по-друге, ти мусиш поїхати на острів Лімпопо і стати приватним шпигуном. По-третє, за нашими відомостями, на тому острові живе плем’я тубільців, яке ще ніхто не бачив і про яке ще ніхто нічого не знає… Вони, на наш погляд, єдині, які ще могли б стати друзями нашої країни. По-четверте, ти повинен зробити щеплення від усяких тропічних хвороб.

— Пане полковник, можна вас перебити?

— Іншого за таку розмову я посадив би на добу, але для тебе, мій любий, зроблю виняток — запитуй!

— Бачте, те щеплення допомагає не всім. Мені ще в школі зробили щеплення від віспи, а я наступного дня підковзнувся і зламав ногу. …

— Я тебе прекрасно розумію: інколи буває, що ліки діють з запізненням. І п’яте, повстання дикунів ти мусиш повернути так, щоб воно було проти англійців чи французів, щоб повстанці попрохали допомоги в нас. Нехай листа напишуть, надішлють уповноваженого, а якщо з цього у тебе нічого не вийде, сам привези будь-якого чорнявого хоч зв’язаним, а ми вже його навчимо прохати… Словом, коли туди помандрують наші гармати, вони краще за всіх домовляться з ними. А тепер підтягнись, причепурись, підемо до генерала, особистого друга кайзера.

Парадним кроком вони ввійшли у величезний кабінет, який нагадував плац, й уклякли на місці. Затим, трохи опам’ятавшись, уп’ялися очима в генерала.

Той кивнув.

— Пане генерал, за вашим наказом видатний Ганс Герінг і його Пуціс…

— Коротше! — попередив генерал.

— За вашим наказом вид… Ганс… Гер…

— Коротше!

— Вигангер…

— Ще коротше!

— Гр-р-р!

— Усе?

— Так!

— Дякую, я перевірю. Бувайте.

І вони знову, мов на параді, аж шибки у вікнах дрижали, покрокували і опинилися в безлюдному коридорі.

— Ось і все, а ти боявся, — Шмульке витер піт. — Генерал сьогодні був у доброму гуморі. Дозволь тебе привітати. Але годі балачок. На тебе чекають щеплення.