Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

— Але їх дуже багато.

— Отже, їх більше й загине.

— Що ви!.. Від стріл та списів інколи й сонця не видно, — втрутився переляканий міністр.

— Отже, нам треба битися з ними вночі, — не піддався на залякування Крапас, син Напаліса, внук Нікодемаса.

Губернаторові така сміливість гостя дуже сподобалася.

— Добре, що ви прибули. Як підданий Британії, ви допоможете нам у боротьбі з повстанцями, а ми в боргу не залишимося.

— Але чому ви самі не можете з ними впоратися? — невдоволено запитав Крапас.

— Бачте, я втратив упевненість у собі, — соромливо відповів губернатор.

— Ця хвороба виліковна, — махнув рукою Крапас. — Від такої хвороби я знаю чудові ліки: накажіть своєму міністрові поповзати перед вами на колінах — і ви віднови те рівновагу…

Задоволений губернатор засміявся, а міністр попрохав Крапаса ще погостити, а біля його апартаментів, які перетворилися на загратовану камеру, поставив вартового.

— До особливого розпорядження, — пояснив він.

Та Накас не дуже засмутився. Він виламав з грат найдовшу дротину, зробив з неї вішалку, роздягнувся і випростався на нарах Сон переніс його на батьківщину.

А з далекої Англії в той час прилетіла термінова зашифрована телеграма:

«Блискавка. Начальнику жандармерії. Кинув жінку, продав козу, тільки ніяк не можу відкараскатися від дітей. Чекаю дальших розпоряджень».

А з центру прийшла така сама таємна відповідь:

«У царя нежить. Напівголосно — ура!»

Прочитавши цей шифр, шпигуни всі як один почали готуватися до від’їзду в Африку, на той чудовий острів Лімпопо, де так добре росте капуста.

Коли начальник таємної служби Макс Стемплей, прозваний Старою Калошею, довідався, що на острові Лімпопо спалахнуло повстання, він одразу зачинив усі залізні віконниці кабінету, схожі на двері вогнетривкого сейфа, вимкнув телефони, залишивши один, контрольний, запалив справжню воскову свічку, закурив від неї гаванську сигару і сів думати. В мертвій тиші його мозок раптом почала свердлити слушна думка: «Треба з відпустки відкликати Буфало Білла, або, інакше кажучи, таємного агента № 123»

А тим часом той єдиний чоловік, який міг без великого напруження врятувати свого начальника, весело проводив відпустку хоч і в дикому, але рідному заході. Вже третю добу він сидів у сідлі без сну, а його вірний кінь біг риссю і намагався не розбудити свого друга.

«Нехай виспиться, — шкутильгаючи, думала собі розумна тварина і, піднявши високо голову, пильно озиралася по преріях. — Я й без нових підків ще потерплю…»

Але цього разу кінь помилився. Білл не спав і вже третю добу озирався навкруги, шукав міцне дерево, бо що далі то тихіше цокали підкови, те й дивись остаточно зітруться.

«Кінським босоніжкам капець настав, — сумно дума він. — Хіба тільки задня права трохи довше протримається, а інші три — до першого каменя». Нарешті на обрії побачив самітну секвойю і спрямував коня до неї. Під найтовщою гілкою він раптом натяг повіддя — і кінь став мов укопаний.

— О’кей! — Як Білл розрахував, так і вийшло: три підкови, не витримавши такого шаленого бігу, відпали самі, четверта ледь трималася на одному цвяху. Білл без особливих зусиль відірвав і останню і у вибитий слід поклав нові підкови цвяхами догори. Швидко перекинув повіддя через найтовщу гілляку, обкрутив кінцями вірьовки коня і, піднявши його на якихось п’ять ярдів, раптом опустив… Підкови були так точно покладені, а кінь так був навчений, що, впавши, сам підкувався, мовби вскочив у великі чере вики, і Біллові залишилося тільки загнути цвяхи.

— На цілий місяць вистачить, — подумав Білл уголос, скочив у сідло й заспівав:

Пісня була така весела, що він відчув себе знову молодим і бадьорим, побачив себе хлопчаком, який скакав цими безкрайніми преріями і все співав: «Оля-а-а-а, оля-а-а-а».

Саме тоді на нього та на його великого вчителя й напали бандити того проклятого О’Міла. Вони оточили їх і почали шмагати… Добре, що Білл устиг викинути свого вінчестера у високу траву, інакше-бо його продірявили б мов решето…

— Чому ти так зробив? — спитав його розгніваний Макс, прозваний Старою Калошею.

— Містере, якщо вони ще раз спробують на нас напасти, ми хоч матимемо чим оборонятися.