Лишалося тільки висловити їх у мікрофон, котрий стирчав посеред мармурових сходів палацу.
Керманича вирішили не турбувати — він якраз дописував четвертий акт трагедії Софокла і просив найближчими роками не турбувати дрібницями.
Отже, вирушили, як завжди, невеликою компанією.
Йшли повільно, важко і значуще вкарбовуючи кроки в розпечені сходи під привітний і радісний ґвалт вірного народу-трударя.
Стали напівколом, привітно посміхаючись і відмахуючи руками і парасольками кавалки ечиначушу, котрі все ще кидали несвідомі громадяни. Але нічого не поробиш, треба бути вищими за обставини і, як сказав класик (ех, не втекла б баба Шура, вона б точно підказала — хто саме!), «хулу і похвалу сприймай байдуже».
Пан Разанов вийшов до мікрофону, майстерно ухиляючись від м’яких снарядів пролетаріату. Здійняв руки вгору, благословляючи нерозумну паству, вклонився зі смиренням і дав відмашку звукооператору.
Над майданом залунали перші акорди ностальгійної і знайомої багатьом мелодії:
Наша служба і опасна, і трудна,
І на пєрвий взгляд как-будто нє відна...
О, він знав, що робить, коли увесь вчорашній день репетирував перед товариством свій коронний вихід!
Майдан розчулено притих і навіть почав підспівувати:
Єслі кто-то койє-гдє у нас па-а-а-рой
Чєсно жіть не хо-о-о-чет!!!
— Геніально... — шепнув пан Кувалда пану Серм’яжному.
— Співучий у нас народ... — кивнув пан Кабатчик.
Дочекавшись, коли майдан разом із ним доспіває улюблену пісню, пан Разанов почав доповідь, котра мала внести спокій і лад в розум збуреного суспільства.
— Період, який ми назвали великим Стабільним Покращенням Кризи, минув, товариші! — голосно і урочисто виголосив першу фразу пан Разанов і зробив значущу паузу, адже після неї в доповіді була написана ремарка: «довгі, тривалі оплески».
Однак довгих і тривалих він не почув, майдан нашорошено і підозріло сопів, але липкі кавалки кидати все ж таки припинив.
Задоволений цим пан Разанов продовжував з тим же піднесенням:
— Хочу оголосити всім вам, нашим громадянам, нашим вірним помічникам і розбудовникам, що тепер ми вступили в найважливішу фазу, котра увійде в історію як фаза Покращеної Стабільності Кризи — фаза ПСК!!!
Він оглядів майдан, котрий не ворухнувся ані однією рукою, і з натхненням повів далі:
— Що ж зроблено за всі ці роки? — хитрою, але довірливою інтонацією звернувся він до принишклих співвітчизників і лагідно посміхнувся добрими розумними очима, відповідаючи на своє ж запитання: — А зроблено мало по малу — багато! Побудовано сто п’ятдесят тисяч танцювальних майданчиків! Двісті тисяч «чортових коліс» навіть у найвіддаленіших регіонах нашої країни!
Два мільйони придорожніх біде!! Три мільйони бомбосховищ! Понад сто тисяч переносних вуликів! А скільки прийнято законів, га?!
Він знову переможно зиркнув на натовп.
Натовп присоромлено мовчав, адже не знав, як відповісти на це складне запитання.
— За лише один минулий рік — вісімдесят сім тисяч дев’ятсот дев’яносто шість!!!
Пан Разанов оглянувся на колег.
— На кожного... — підказала пані Ренко.
— На кожного! — повторив пан Разанов.
Пан Чьоткін змахнув сигнальними прапорцями, і ті енергійно закивали головами, підтверджуючи слова пана Разанова. Дехто з натовпу так само закивав, рефлекторно реагуючи на змахи прапорців.
Задоволений і піднесений своєю промовою, доповідач по-батьківськи насварив перстом:
— Ми не шукаємо легких шляхів! Але всім нам треба зрозуміти: олені — це не тільки цінне хутро! А це два, а може, й три кіло відбірного, найкращого у світі еченачушу! Отже — треба не скиглити, а братися за лопати!!!
Щоб довести достовірність своїх слів, пан Разанов вийняв з кишені лопату і переможно помахав нею в повітрі. Такі ж самі лопати подіставали і колеги, що стояли за його спиною.
Це був досить вдалий хід, котрий спав на думку вночі пану Кабатчику.
Вимахуючи лопатами під бравурний марш Мендельсона, колеги спостерігали, як унизу їхні охоронці почали всім роздавати по безкоштовній лопаті.
Народ вишикувався в чергу.
Задні питали: «Що дають?» — і натискали на передніх.
— Здається, пронесло... — скосила очі на колег пані Ренко.
— Ну що, куди поїдемо обідати? — полегшено посміхнувся Серм’яжний.
Але відповіді не почув, адже сталося несподіване!
Мармурові плити сходів здибилися і посипалися на всі боки, мов клавіші розсохлого піаніно.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу