Ірен Роздобудько - Оленіада

Бодя ображено засопів, але заперечувати не став.

— Отже, — продовжував Валентин Самсонович, — цими роботами на шляху ти відволічеш увагу від того, що буде відбуватися під землею. Більше галасу ззовні — менше підозр в середині. А ти, — Ройтберг поглянув на Василенка, — відвідаєш її, як... як втрачений під час землетрусу брат, і принесеш із собою великий торт. Типу — рідній сестрі від знайденого брата.

— Що? Торт? — розчаровано присвиснув Василенко. — Навіщо?

— Торт буде великим — гадаю, грошей у тебе вистачить, — посміхнувся Ройтберг. — У торті ти пронесеш дві саперні лопатки.

— А навіщо дві? — запитав Семен.

— З нею там ще якась баба сидить — нехай теж риє, швидше буде! Документи на відвідування мені зробили за старою дружбою в самому Міністерстві внутрішніх і зовнішніх справ.

— Геніально! — вигукнув Бодя. — А що робитимеш ти?

— Я? — з поважним виглядом прокашлявся Валентин Самсонович. — Я — мозковий центр, це по-перше. По-друге, я займуся її подальшою долею. Адже треба буде зробити документи і взяти квитки на міжнародну упряжку куди подалі. Їй в країні поки що залишатися не можна. Отже, на мені — документація, візи, квитки...

— І це все? — підозріло запитав Василенко. — А скільки ти зробиш квитків?

— А це вже залежить від твоїх грошей, свистун оленячий! — посміхнувся Ройтберг. — Можу взяти хоч на всіх!

— А якщо вона не захоче рити? — висловив слушну думку Бодя, пам’ятаючи крутий норов перукарки. — Вона ж така...

— А ти, бовдуре, звідки знаєш — яка? — підозріло скосився на сина батько, і несподівана думка обпекла його і без того обпечену фарбою і настоянкою проти бородавок голову: — А чи не ти, ворожий сине, тоді ріг у нашого Сема відпиляв?!!

...Тут варто зробити велику паузу. Адже після вдало складеного плану врятування норовливої троє чоловіків, як і годиться чоловікам в їхньому небезпечно-конспіративному становищі, ледь не побилися, згадуючи один одному минулі гріхи, докоряючи зрадництвом дружби і невдячним синівством. Аж доки вірна «ягелівка» не змусила їх дійти солідарності в тому, що всі жінки...

А зокрема, Зоя... Зоя Павлівна Пікач...

І все ж таки... Хоч би там як...

Найкраща перукарка світу.

А можливо — усього Всесвіту...

...Уперше за багато років безтурботного відпочинку до парламентського палацу з’їжджалися державні і приватні упряжки народних обранців.

Але на підступах до будівлі на них чекала несподівана барикада: землю було вкрито копицями молодого ягелю, щедро посипаного оленячим делікатесом — сіллю.

Через те тварини зупинялися, голосно вдихали ніздрями повітря і, не слухаючись батогів, починали жувати смачну страву, утворюючи на трасі неймовірну штовханину.

Довелося законописцям кидати упряжки і просуватися до сходів парламенту пішки, з подивом розглядаючи плакати, розвішені на деревах: «Повернемо оленів на історичну батьківщину!».

Але трапилась і ще одна неприємність: багато хто з них уранці не знайшов свого мобільного телефону особливого призначення. Тому обличчя в них були зосереджені і розгублені.

Хоча кожен сподівався, що телефон зник тільки в нього і врешті-решт можна буде для голосування позичити його в добросердного колеги.

Дехто приїхав сюди вперше — зі здоровою мальдівською засмагою або широкозубою еміратською посмішкою.

Вони відверто тішились величним виглядом парламентського палацу, насолоджувалися повітрям рідної вітчизни і з задоволенням демонстрували свої нові латки на «лагерфельдах» та «луївітонах».

Узагалі-то всі вони були душками, приємними і добросердними слугами свого народу. І завжди радо відгукувалися на його поклик.

І цей поклик потужно пролунав саме сьогодні, відриваючи їх від тенісних кортів, міжнародних фестивалів з крокету та усіляких паті і барбекю.

Отже, пістрявий натовп сунувся сходами в передчутті гарного і необтяжливого спілкування в ностальгійній атмосфері рідного парламенту.

Але в залі на них чекало страшне, найпідступніше, найжахливіше розчарування. Адже побачили таке.

На трибуні, де зазвичай стояв розігрітий самовар-брейк з чередою фарфорових філіжанок та низками безкоштовних бубликів, лежала ціла гора. мобільних телефонів, підступ до яких перегороджував той самий лозунг, значення якого душкам здався малозрозумілим ще на вулиці: «Повернемо оленів на...».

Ба, більше!

Прохід до самоварного місця загороджували якісь невідомі їм молодики в одностроях та футболках з брутальними лозунгами поверх них.